– Але ж навіть з нею заминка вийшла…

– Дурниці, Вікентію Пилиповичу, все це дурниці! Ваше безпосереднє начальство в особі Ісидора Мартиновича ставиться до вас в цілому добре. Можна навіть сказати, схвально ставиться. А тому…

– Але ж на посаді техніка другої категорії я просто приречений виконувати тільки таку роботу, а не якусь іншу.

– «Прире-е-ечений»!.. Пхе, – передражнив «полковник Афанасьєв». – Що за поховальний тон, молодий чоловіче?! У ваші-то роки…

Кеша трохи подумав, перш ніж відповісти:

– Можливо, ви не в курсі, хоча… якщо мене викликали сюди по лінії «першого відділу», то мусили б знати, що вищої освіти мені не бачити, як власних вух без дзеркала. А без вищої освіти я так і сидітиму в техніках аж до самої пенсії.

– Це зовсім не обов’язково, Вікентію Пилиповичу. Якщо тільки ви добре читаєте німецькою, то прошу ознайомитися. Якщо ж ні…

«Полковник Афанасьєв» нахилився, підняв з підлоги й поставив на стіл чорний шкіряний портфель, видобув звідти і простягнув Кеші якусь газету, після чого додав з нотками співчуття в голосі:

– Отже, якщо німецькою ви читаєте погано, то повідомляю, що понад два тижні тому ваш батько – Буштинець Пилип Маркіянович тихо спочив у бозі, до останнього дня свого проживши в швейцарському містечку Кегисвіль, розташованому в напівкантоні Обвальден. Ось некролог.

Однак відштовхнувши часопис, Кеша просичав крізь зуби:

– Отже, подох нарешті, с-с-собака!..

І було в його словах стільки непідробної ненависті, що «полковник Афанасьєв» аж відсахнувся та пробурмотів:

– Ну-ну, молодий чоловіче! Ви чого це?! Не можна ж так на батька…

– Я його ненавиджу.

– Через що, дозвольте дізнатися?

– Бо ця сволота зрадила нашу Радянську Батьківщину. А також через усе те, що натерпівся я… і, мабуть, ще більше – моя нещасна матуся.

– Ну-ну, молодий чоловіче, облиште це, – махнув рукою «полковник Афанасьєв». – Ви маєте розуміти, що час був такий… Дуже непростий час, скажемо відверто: тут фашисти напирають щосили – а тут, бачте, цілий заступник директора Інституту електрозварювання, член-кореспондент республіканської Академії наук та професор кафедри зварювання Київського індустріального інституту, винахідник електромагнітного вібрографа і вдосконаленої голівки для зварювання під флюсом відкритим електродротом всього лише сім’ю встигає з Києва евакуювати, сам же, невідомо з якого дива, лишається під німцями.

Вдумайтесь тільки: замдиректора, членкор і професор – це ж не пересічний лаборант! Він має такі знання в царині зварювання, що фашистам дуже навіть згодяться. Наприклад, якщо йдеться про зварювання товстолистової легованої сталі під флюсом… Ви хоч розумієте, що йшлося про перевагу радянського танкобудування над фашистським?! А мати кращі танки для одної зі сторін протистояння…

– Я все розумію, товаришу полковник.

– Між іншим, я всього лише капітан держбезпеки, – посміхнувся «полковник Афанасьєв». – Посилати до вас у відрядження цілого полковника… це вже якось занадто, знаєте.