– Юленько! Юленько!..

– Що, Олександре, «швидку» викликати нарешті будемо?

– Ні-ні, тільки не це…

– Але чому?! Знаєш, я боюся…

– Не бійся, Юленько, не треба. Точніше, не того треба боятися.

– Знов ти за своє?! Олександре, давай-но поводитися розважливо. Ти ж не маленький хлопчик, здається. Онде голова вся сива…

– Люба моя, ти прекрасно знаєш, що посивів я ще в тридцятому році, як «Землю» мою шельмували.

– Та знаю, знаю! Пам’ятаю й не забуду ніколи.

– Не забудеш, Юленько, не забудеш. А тому дай мені сказати…

– Знов ти про цього Чоловіка-з-Люлькою, так?! Знов?!

– Ти Артеменка маєш на увазі?

– Його самого, – щоб зайве не дратувати хворого чоловіка, Юлія Іполитівна відвернулася й лише тоді невдоволено підібгала губу.

– А Никифор Кузьмич тут ні до чого, між іншим.

– Невже?..

Вона кинула на чоловіка недовірливий погляд, бо теперішні негаразди з серцем у Олександра Петровича розпочалися після знайомства з цим навіженим будівельником, який свого часу надумав протестувати проти спорудження Каховського водосховища. Довженко спеціально декілька разів їздив у відрядження кудись на Херсонщину… в Цюрупинськ, здається… чи в Нову Каховку… вивчав Великий Луг перед затопленням. Він ще з товаришем Корнійчуком на цей предмет зустрічався і довго обурювався, чому для отримання дозволу на цю работу режисерові треба неодмінно йти до голови Спілки письменників…

Так, було, було.

Отож саме в одній з поїздок просторами Південної України він і познайомився з цим самим Артеменком. Коли точно це сталося? Важко пригадати. Хіба що за щоденниковим записом:

Раніше, до їхнього знайомства, Олександр Петрович дивився на проект спорудження Дніпровського гідрокаскаду значно позитивніше, ніж після. Щось таке цей Артеменко нарозповідав… Щось жахливе. Щось про підірвану в 1941 році греблю Дніпрогесу, про масову загибель людей в Запоріжжі внаслідок цього і про жахливі руйнування, спричинені по обох берегах Дніпра гігантською хвилею.

Після однієї з таких зустрічей Довженко і зробив той пам’ятний запис. А тут ще сама можливість зйомок «Поеми про море» раптом стала сумнівною через кошторис, немилосердно покромсаний бюрократами з Міністерства культури. От цікаво, як на виділені з барського плеча жалюгідні копійки можна зняти повнометражний ігровий фільм?! Їм у Мінкульті легко говорити: «Думайте, товариші, думайте. По своєму ліжку простягайте ніжку, як каже мудрий наш нарід!.. Адже перед радянським соціалістичним господарством стоять також інші завдання, не менш важливі, ніж ваше кіномистецтво».

І от нарешті сталося: настав перший знімальний день нової картини… Однак через погане самопочуття Олександр Петрович так і не виїхав з дачі. Юлії Іполитівні довелось телефонувати на кіностудію та скасовувати сьогоднішні зйомки, а потім ходити навшпиньках довкола чоловіка, який забувся у важкому неспокойному сні. Оце щойно прокинувся – і любляча дружина стоїть на колінах біля хворого…