Далі Ірма розповіла, як уже проти ночі їх повезли в гетто і як неподалік місця призначення мотор автомобіля заглух на грудневому морозі. Тоді молоденький лейтенант наказав водієві розібратися з двигуном і взявся особисто відконвоювати Маріам з дочкою до бараків. Пішки. Практично в повній темряві на околиці міста…

І тут сталося несподіване: відійшовши на достатньо велику відстань, лейтенант раптом наказав обом бранкам зупинитися й заговорив. На щастя, знаючи як їдиш, так і німецьку, мати усе зрозуміла, а також змогла розтлумачити його слова Ірмі.

Лейтенант сказав, що був мобілізований на військову службу в 1939 році з початком польскої кампанії і що за понад два роки війни він бачив та робив багато такого, з чим принципово не згоден. А якби не військова присяга, то й не погодився б ніколи. Сказав, що поводження з євреями – це одна з моторошних помилок їхнього фюрера. Сказав, що в душі вірить у Бога, який покарає людей за вчинене зло…

І нарешті сказав головне: якщо одна з бранок зараз же, негайно втече – він навряд чи зможе розшукати її в зимовій темряві на міській околиці. Однак обох відпустити ніяк не може: другу бранку мусить застрелити, аби після не мати претензій від начальства. Бо його й без того підозрюють у неприпустимій для офіцера Великого райху м’якості, через що гальмують просування по службі. Тому другу таки мусить застрелити, однак зробить це, наприклад, порахувавши до ста. А далі здійме тривогу. Що ж, та з жінок, яка залишиться, помре максимально швидко.

Він говорив щось іще, проте припинивши перекладати, Маріам упала перед лейтенантом на коліна, обійняла і поцілувала його чоботи, потім озирнулася до дочки й мовила, мабуть, останнє в своєму житті слово:

– Тікай.

Лейтенант ледь помітно кивнув та почав відлік:

– Eins!.. Zwei!.. Drei!.. Vier!.. Fünf!..

Тоді Ірма кинулася в темряву і щодуху побігла вперед, не розбираючи дороги. Пістолетного пострілу майже не чула: мабуть, відбігла таки далеченько, та й пронизливий вітер звук відніс…

– Брешеш, хвойдо!!! – з ненавистю просичала крізь зуби Зінаїда Євдокимівна.

Дівчина не зрозуміла причину такої реакції й перепитала:

– Як-як?! Брешу?..

– Так!!! Адже всім відомо, що фашисти… Що вони – нелюди!!! Цього просто не могло статися!!! Ти все вигадала, с-с-суко мала!!!

– Присягаюся пам’яттю моєї любої мамуні.

Ірма рвучко поцілувала браслет, потім знов склала його в кулон і продовжила з неприхованою ненавистю:

– Коротше кажучи, до маминих сережок мені не дістатися, проте кулон я забираю, він мій. Мамуня обіцяла, що передарує цю прикрасу мені на весілля… Що ж, доведеться забрати раніше.

– Що-о-о?! Ану віддай сюди!!!

Та від несподівано потужного стусана в груди Зінаїда Євдокимівна відлетіла назад у своє крісло.

– Не смій мене торкатися, сволото!!! – гримнула дівчина. – І не забувай, що я знаю, що твій благовірний здавав фашистам євреїв у Харкові!!! Якщо спробуєте мене розшукати… я вам не заздрю! Усе розповім «органам», нічого не приховаю! Уяви, що тоді з вами зроблять!..

З цими словами вона попрямувала до виходу з кімнати. Розлючена стара фурія спробувала кинути їй у спину безсилий прокльон. Умить озирнувшись, дівчина проштрикнула Зінаїду Євдокимівну сповненим презирства й ненависті поглядом, спитала коротко: