– З секретом?! З яким ще секретом… – не зрозуміла господиня.

– А там треба на дві калинові ягідки натиснути, тоді кулон-чик розкриється й на браслет перетвориться.

– На браслет?!

– Ну так, два в одному. І ще отут, у цьому місці, – гостя вказала пальцем, кінчик якого ледь помітно тремтів, – буде вигравірувано два імені. Точніше, одне жіноче ім’я двома мовами. Та ось, будь ласка, дивіться.

І вправно натиснула на дві ягідки китиці великими пальцями обох рук одночасно. Під дією прихованої пружинки кулончик розкрився і просто в руках гості розклався по акуратних канавках-прожилках на споді.

– А ось і воно, ім’я…

Дівчина продемонструвала ошелешеній господині спідню частину тендітного срібного браслетика, вкритого кривавими крапельками гранатів. На одній із секцій було вигравірувано:

– Те слово, яке ви не можете прочитати, – це на давньоєврейській «Маріам». «Марія» по-вашому. А «Марі» – домашнє скорочення від нього. Якщо там переставити літери, то з «Марі» вийде «Ірма».

Перелякана Зінаїда Євдокимівна заклякла в своєму улюбленому, наново оббитому дерматином кріслі, а гостя якось аж надто спокійно додала:

– Так, Ірмою мене на честь мами назвали.

Після погрому 1903 року з Гомеля втік один єврей-ювелір, який згодом оселився в Харкові. Коли його улюблениця – молодша дочка Маріам виходила заміж, то він подарував їй срібні сережки і кулон на ланцюжку, прикрашені криваво-червоними гранатами. При цьому кулончик, виконаний у формі калинової китиці на характерному листочку, мав секрет: при одночасному натисканні на дві ягідки він розкривався й розкладався в симпатичний браслетик. Що ж до вигравіруваного двома мовами імені…

– Коли ти виростеш і виходитимеш заміж, ім’я ми перепишемо. Шкода, що дідусь не може зробити цього власноруч, але ми знайдемо, хто за це візьметься. Сережки я собі залишу, вони мені подобаються більше, натомість кулон твоїм буде, не сумнівайся.

Чому дідусь-ювелір не міг виправити ім’я власноруч? З цього приводу дівчина коротко зазначила:

– У тридцять восьмому році я була ще надто малою, мені не пояснювали.

А невдовзі розпочалася війна, на фронт пішли всі чоловіки й навіть старша сестра, яка пройшла прискорену підготовку на курсах радистів-операторів. Вдома лишилися тільки Маріам з молодшенькою Ірмою. 24 жовтня 1941 року Харків окупували німці, всіх євреїв і циганів ретельно переписали, а в середині грудня почали відправляти їх у гетто, розташоване на східній околиці в районі Харківського тракторного заводу.

Звісно, їм ніхто не сказав, що в бараках вони проживуть недовго і що їхні життя обірвуться в Дробицькому Яру. Навпаки, спочатку пильність людей приспали повідомленням, нібито гетто невдовзі переведуть кудись на Полтавщину. Та в будь-якому разі Маріам ні на які умовляння й погрози не піддалася, в гетто не поїхала, а вирішила разом з дочкою сховатися у добрих людей. Німцям їх видав чоловік зі шрамом на обличчі.

– Прикметний такий шрам через усю щоку, майже від самого ока і до щелепи, – мовила Ірма, не зводячи пильного погляду з Зінаїди Євдокимівни. Та мимоволі здригнулася, оскільки обличчя товариша Федосова було спотворене саме таким застарілим білуватим шрамом. «На хлібозаготівлях від куркулів перепало. Дякувати треба, що не вбили», – пояснив він якось і більше до цієї теми не повертався. Як раптом зараз!..

– Ага! Бачу, мерзотник зі шрамом вам не чужий, – задоволено кивнула Ірма. – Цікаво, хто він вам: чоловік чи брат? Чи хтось іще…

– Чоловік, – немов загіпнотизована, мовила Зінаїда Євдокимівна.

– Втім, особливого значення це не має, – сумно всміхнулася дівчина. – Ким би покидьок не був, однак саме він прийшов до нашої схованки на чолі з поліцаями. А як спалахнули його очі, коли мама потихеньку простягнула йому улюблені прикраси і попросила: «Відпустіть!.. Згляньтеся, будь ласка». Прикраси чоловік зі шрамом забрав собі так, щоб інші не бачили. Однак далі спокійно махнув поліцаям – і ті заарештували як мене з мамою, так і людей, які надали нам притулок. Що сталося з цими добродіями, не знаю. Нас же передали німцям.