– То що ж це виходить?! Отже, твоє керівництво знало, що ти…

– Дурепа ти, Зюню!!! Звісно, всі про все знали ще під час війни!..

– Отже, ця Ірма не являє для тебе небезпеки?

– Не являла. Раніше не являла себто. А от саме тепер стала небезпечною. І все завдяки твоєму, Зюню, глупству!

Товариш Федосов раптом заспокоївся і тепер стояв навпроти дружини, яка тільки і спромоглася пробурмотіти, відчайдушно кліпаючи очима:

– Ти постійно звинувачуєш мене, хоч я й не розумію…

– А що тут розуміти?! Заради їхнього ж блага наша Партія веде людей вперед до комунізму, до загального щастя для всього людства. Однак не всі те щастя розуміють, далеко не всі… Отож Партії необхідні ми – чекісти так само, як чередникові необхідні батіг і пес-помічник, щоб загнати череду в призначену для неї кошару. Але череда не має сумніватися в тому, що чередник і його пес діють на її благо! Хоча чередник час від часу ріже ту чи іншу овечку, робить з неї шашлик, а псові кидає кістки.

Так само наші люди не мусять сумніватися ні в Партії, ані в нас – у чекістах… Однак тепер завдяки твоїй недолугості ця сама Ірма впевнена, що співробіник держбезпеки в разі потреби, переслідуючи Велику Мету, може здати ворожим катам-фашистам декілька дурних обивателів, які насправді зрадили Радянську Вітчизну і тепер хоч сяк, хоч так приречені на винищення! А раптом ця дурепа почне втирати це іншим громадянам – таким же тупоголовим, як ти?! Розумієш, що з того може вийти?..

Схоже, Зінаїда Євдокимівна нарешті зрозуміла, бо її очі округлилися, й вона пробелькотала здавленим голосом:

– Ну-у-у… тоді її розшукати треба!.. І зупинити.

– Уже шукають, – зітхнув товариш Федосов, – проте поки що марно. Уже всю станцію «Дарниця» на вуха поставили – немає там жодної Ірми! Ювеліра допитали – і теж марно. Ну, жодної зачіпки нема!.. Хоч би якась прикмета особлива… Кажеш, косинка на голові навіть у таку спеку?!

– Так! І це дивно, – кивнула Зінаїда Євдокимівна.

– Але під косинкою можна сховати що завгодно: хоч шрам, хоч сивину, хоч чорта лисого!.. Ні, це не годиться. Якщо вона сиротою лишилася – отже, в дитбудинку її виховували. Але не тут, не на Україні – бо тут хазяйнували фашисти. Тоді де шукати – по всьому Радянському Союзу?! Або взяти її приналежність до носатих-пейсатих. Скільки їх у Харкові до війни проживало?! Хто вижив, а хто ні?.. Не зрозуміло геть нічого. Ти її зовнішність хоч би запам’ятала?!

– Є особлива прикмета: очі розпечені, немов диявольське залізо…

– Тьху ти, дурепа!!! – лайнувся товариш Федосов. – У тебе таки з головою не все в порядку… Я питаю про особливі прикмети: шрами, кульгавість… блондинка чи брюнетка?!

– Не кульгала, шрамів не мала. Кольору волосся через косинку геть зовсім не розібрала.

– Отож і ювелір цю стерву не запам’ятав. Ех-х-х!.. – він скрушно зітхнув і додав: – Погано ще, що я тепер на пенсії й не маю тих самих можливостей, що й раніше. І тим, хто лишився працювати, нічого докладно не поясниш: після виступу товариша Хрущова на ХХ партз’їзді скрізь нові вітри подули, переміни то там, то тут… Отже, треба діяти обережно, щоб собі ж не зробити гірше. Однак можеш не сумніватися: Ірму цю рано чи пізно розшукають і якщо треба… Якщо треба – матку їй вивернуть і замість неї гланди поміж ніг запхнуть, аби лишень мовчала, с-с-сучка жидівська!..

Останні слова товариш Федосов вимовив з неприхованою погрозою. Від того у Зінаїди Євдокимівни аж подих перехопило: ніколи вона ще не бачила свого другого чоловіка настільки розлютованим.