Книги

Книга Відлиги. 1954-1964

22
18
20
22
24
26
28
30

– Ні-ні, Юленько, кажу тобі, що Никифор Кузьмич тут ні до чого. Хоча… Хоча непрямо – так, мабуть, десь трохи дотичний.

– Овва, знаю я це «трохи» й «мабуть»! – не стримавши потужних емоцій, вона обурено сплеснула руками.

– Не вередуй, моя люба, не треба. Тим паче, якщо я сказав «дотично», то так воно і є, – заперечив чоловік. – Никифор Кузьмич мислить усе ж не настільки масштабно. Ну так, стосовно Дніпровського і Каховського водосховищ він в курсі справ як безпосередній будівельник. Адже він навіть відсидів через те, що намагався протестувати. Нехай небагато, нехай всього лише три роки – але ж відсидів!..

– А може, не варто зараз…

– Ні-ні, Юленько, кажу ж тобі: всього лише двома штучними морями проблема далеко не вичерпується! Дніпровське і Каховське водосховища – це охвістя гідрокаскаду, який хочуть побудувати вздовж русла Дніпра по всій українській території. Мало хто уявляє, чим насправді є гідрокаскад. Затоплення плодючих українських земель, знищення наших сіл разом зі старовинними церквами та з могилами наших предків – так, це колосальна трагедія, непоправна втрата… Але ж це ще не все, далеко не все, Юленько!.. От, скажімо, той-таки Никифор Кузьмич просто боїться уявити, чим може обернутися катастрофа на каскаді в цілому. На всіх морях, на всіх греблях. А я уявив… Точніше, щойно побачив сон про це.

– Сон? І що ж то був за сон… – Юлія Іполитівна дивилась на чоловіка з неприхованою тривогою.

– Чи знаєш ти, Юленько, що найвище за течією дніпровське водосховище планують побудувати просто над Києвом? Чи знаєш, що сталося в Запоріжжі після підриву греблі Дніпрогесу в сорок першому році? Отож уяви, що те саме сталося зі столицею УРСР…

– Олександре, не треба…

– Але ж саме ці руйнування мені наснилися!!! – чоловік ухопив дружину за руку настільки міцно, що вона не могла вирватися. – Більше того, водяний вал з Київського моря переливається далі – в наступне водосховище. Якщо тамтешня гребля чи дамба не витримують, тоді вниз за течією помчить уже подвійна порція води! А далі потрійна… аж поки весь той вал не вихлюпнеться в Чорне море… Уявляєш, що мені наснилося?!

– Кажу тобі, припини. У тебе надто бурхлива фатазія художника. Ти краще не про дурний сон думай, а про зйомки нового фільму.

– Ні-ні, Юленько, «Поему про море» я зняти вже не встигну. Ти її зніматимеш, вже як мене не стане.

– Олександре, та що ти таке верзеш?! Ти сам!..

– Не сперечайся, я так відчуваю. А про весь каскад морів людям розповість один хлопчик. Він уже народився… його звуть…

Раптом губи Довженка посиніли, він стиснув руку дружини просто з неймовірною силою і прохрипів:

– Кредо!.. Хлопчик каже: «Розповісти про каскад – таке моє КРЕДО!..»

Тоді його пальці раптом заслабли, обличчя скривилося, Олександр Петрович прошепотів ледь чутно:

– «Швидку»… серце…

І знепритомнів. Юлія Іполитівна підхопилася з колін і негайно помчала до телефону. Тільки б «швидка» встигла приїхати сюди, в Передєлкіно. Ну чому, чому Олександр Петрович на захотів лишатися в Москві, чому попросив привезти його сюди?! Так, звісно, тут і повітря чистіше, й шуму ніякого. Але ж, з іншого боку, спробуй-но дістатися з дачного селища до лікарні!.. В такій ситуації мимоволі засумніваєшся, де краще перебувати: тут або все ж таки в місті?..

Втім, тепер не час думати над цим. Тепер має значення одне-єдине: тільки б «швидка» встигла доїхати!!! Тільки би встигла!..

1957 Остання шана