Каховський завод металоконструкцій, вул. Пушкіна, № 109, Каховка, 8 квітня 1957 року

Вихід на роботу в понеділок зранку – річ не надто приємна, особливо коли тобі всього лише 23 роки: позаду один-єдиний вихідний на тиждень, попереду цілих шість робочих днів… А тут ще специфікацію ніяк не вдається докупи звести – чорти забрали би цей ідіотичний документ! Дякувати Ісидору Мартиновичу, що позавчора вже близько четвертої години дня змилостивився і мовив заспокійливо:

– Кешо! Давай-но закруглятися й додому збиратися, бо субота все ж таки. Хрін уже тертий з пробором на ту твою дурнувату специфікацію, чорти б її забрали – в понеділок її доробиш.

– То ви ж самі мене підганяли, бо ми проект закрити не можемо… – почав технік, однак начальник був категоричним:

– Ходім вже додому, кому кажуть!!! Проект все одно в понеділок здавати доведеться, сьогодні, однак, не встигнемо. Тільки дивись мені!..

Ісидор Мартинович скривив губи, зсунув брови до перенісся, продемонстрував підлеглому кулак і попередив:

– Тільки диви, щоб максимум до одинадцятої нуль-нуль специфікація була вивірена до останньої коми! Інакше… сам розумієш.

Отож сьогодні технік прибіг на роботу, вже маючи відповідний настрій, як раптом почув категоричне:

– Кешо, на тебе в «першому відділі»34 давно вже чекають і ніяк не дочекаються, зайди туди, будь люб’язний.

– А-а-а… як же специфікація? – спитав він. Однак прихований натяк на спротив навіть у такій от безневинній формі вмить зірвав бурю палкого начальственного гніву:

– Нумо взяв ноги в руки та й побіг у «перший відділ», хрін на тебе тертий з пробором!!! Чим швидше там усе владнаєш, тим швидше специфікацію свою доб’єш!!! І дивись мені, щоб…

Проте не дослухавши, які нещастя збирався наобіцяти на його голову керівник проекту, технік уже поспішав широким кроком до головного корпусу. Звісно ж, «перший відділ» нікого не смикатиме просто так, через якісь несуттєві дрібниці в понеділок зранку. Отже, сталося щось таке, що заслуговувало на теперішній виклик. Тільки от що саме, цікаво дізнатися…

– Чи можна зайти? – спитав він ввічливо, коли після стуку в двері зазирнув до кабінету… і вмить розгубився, замість знайомого «особіста» побачивши там сивочолого, вдягненого в цивільне чоловіка, який дуже скидався на двічі сталінського лавреата Сергія Лук’янова в ролі міліцейського полковника Афанасьєва зі «Справи Румянцева»35.

– Громадянин Буштинець? – замість дозволу заходити спитав той.

– Так, а-а-а…

– Вікентій Пилипович?

– Так.

– Доброго ранку. Заходьте, будь ласка, тільки двері за собою причиніть, бо я не хочу, аби нашу розмову почув кожен, хто в цей час може випадково пройти коридором повз цей кабінет.

– А-а-а…

– Це я на вас чекаю. Заходьте вже і причиніть нарешті двері.