– Ой, вибачте, – зніяковів Кеша, – це у мене так… ненавмисно вирвалося. Вибачте, я не хотів вас… переплутувати.

– Гаразд, облишили це. Я просто хотів сказати, що ви, Вікентію Пилиповичу, не маєте ображатися ні на кого: ні на Батьківщину, ні на нас, її вірних відданих охоронців. Бо цілком природним виглядало негайне затримання вашої матері на предмет перевірки, чи не пов’язана вона раптом з чоловіком, який і замдиректора, і членкор, і професор. А вас, малолітню дитину, куди накажете дівати? Скільки вам у сорок першому виповнилося?

– Сім років.

– От бачите! Куди накажете подіти семилітнього ЧСІРа36, батько якого добровільно залишився в окупації, а матір направили на перевірку?

– Я все розумію і не маю найменших претензій до Батьківщини за те, що мене помістили до спеціального дитбудинку, – похнюпився Кеша. – Я лише хотів би дізнатися нарешті, що сталося з моєю нещасною мамунею?

– Ну-у-у, тут діло таке… воєнне, – розвів руками «полковник Афанасьєв». – На жаль, в одній з пересильних тюрем вона захворіла на черевний тиф і померла. Після цього вас тим паче не було куди повертати. Справді, не відправляти ж вас на окуповану територію до батька-зрадника і його гарненької молоденької мандусі!..

– Чо… чого-чого?!

Найменша лайка у вустах інтелігентного на вигляд немолодого чекіста видавалася настільки неприродною, що технік аж отетерів від несподіванки.

– Вибачте, Вікентію Пилиповичу, але я гадав, що ми обидва здорові дорослі чоловіки, отож ви маєте право на те, щоб нарешті дізнатися правду, – «полковник Афанасьєв» відкинувся на спинку стільця, подумав трохи й додав: – Отже, слідство тривало довго, але нам таки вдалось дізнатися, що Пилип Маркіянович Буштинець, замдиректора і членкор, професор і винахідник, син видатного ніжинського лікаря-невропатолога Маркіяна Кіндратовича Буштинця залишився в зоні фашистської окупації під впливом коханки, яку завів таємно від вашої нещасної матері. Цій хвойді – назвемо речі своїми іменами! – захотілося красиво жити, отож вона і вплинула на рішення вашого батька зрадити Радянську Батьківщину, де не бачила жодних перспектив. На жаль, подібне з нашим братом-чоловіком стається. Як-то кажуть, сивина в голову, біс у ребро.

– Зі мною точно не станеться нічого подібного, – похмуро пробурмотів технік. – Я ненавиджу не тільки мого вилупка-батька, але й усі його справи. І те, як він жив і подох там, у Швейцарії своїй…

– У напівкантоні Обвальден, в містечку Кегисвіль. Я про всяк випадок прихопив із собою фотокопії деяких матеріалів з його справи. Якщо бажаєте проглянути, то я негайно…

«Полковник Афанасьєв» знов потягнувся до свого портфеля, однак Кеша лише рукою махнув:

– Ще раз кажу, що навіть найменших подробиць знати не бажаю!

– Ну, не хочете, то й не треба. Тим паче до одинадцятої нуль-нуль ви мусите добити специфікацію, а тоді вже і власною долею зайнятися.

– Власною долею?

– Так.

– А-а-а… чого нею займатися? – здивувався Кеша. – Я і без того вдячний Радянській Батьківщині, що не дала мені загинути, вдячний за виховання, за освіту, за дозвіл жити хоч би тут, у Каховці, та працювати…

– …і працювати всього лише заводським техніком. Хоча якби ви, Вікентію Пилиповичу, закінчили інститут, то могли б піти значно вище.

– Ви чудово знаєте, що ЧСІРу шлях до інституту закритий.

– Колишньому ЧСІРу, – «полковник Афанасьєв» погрозив йому пальцем. – По-перше, ще приклад товариша Сталіна доводить, що батько за сина не відповідає37 – то чому син має вічно відповідати за зрадника-батька?! По-друге, смерть Пилипа Маркіяновича Буштинця остаточно змінила все, що сталося. Якщо навіть попри ваші щирі запевнення…