– Та це ж не по-людськи!.. Треба ж і вам мого тата пом’янути!..

– Нічого, Софіє Аронівно, не переймайтеся.

Зрештою дочку покійного управдома взявся заспокоювати чоловік Самсон Данилович, Алевтина ж підійшла до Гаті. Треба зазначити, що смерть дідуся і всі клопоти, пов’язані з його похованням, дуже пригнічували дівчину. Тим паче вона злякалася мало не півсотенного натовпу незнайомців. Отож колишня куховарка дуже вчасно розповіла (пошепки, час від часу рвучко озираючись) історію про те, як узимку 1932—1933 років оголошені «куркулями-кровопивцями» селяни намагалися врятуватись від небаченого досі на українських землях голоду. Декому з них щастило дістатися Києва й розшукати тут настоятеля Добромикільської церкви отця Олександра Глаголєва. У свою чергу священик відправляв неборак до управдома Штульмана, який прописував їх у підвалі свого будинку.

Отож сьогодні сюди, на місце порятунку, зійшлися всі «підвальні мешканці», вцілілі під час Великої Вітчизняної війни, разом зі своїми сім’ями, з дітьми й онуками… А дехто навіть племінників привів!.. Виявляється, всі вони підтримували зв’язок один з одним через Олексія Глаголєва – сина отця Олександра.

– Так-так, знаю їх, – кивнула Гатя. – Я разом з його дочкою Машунею навчаюся в одному класі. А коли бабулечку Ітеле заарештували як «лікарку-отруювачку», то я у них вдома навіть прожила декілька місяців. А все тому, що ти, Алевтино, колись похрестила мене.

– Так, авжеж, сімейство Глаголєвих – це святі люди! Та й дідусь твій Арон Маркович теж святим був, хто б там і що не брехав про вас.

– Ой, Алевтино, й не кажи!.. – Гатя потупилась і хлюпнула носом. – У нашому класі є ще одна моя подружка – Сюзанка Голландер. То якось ми йшли зі школи додому, а за нами погналися старші дівчата із сусідньої школи, які смикали нас за коси і кричали: «Жидівки пархаті! Дві жидівки!»

– От які ж дурні ці дівчата! – обурилася куховарка. – Якби я була там, я б їм показала!.. Ображати таку хорошу дівчинку, як-от ти…

– Та я б від них дременула, але ж Сюзанка… Вона ж рохля вся із себе, і замість того, щоб тікати, стала посеред вулиці та й розревілася. Не кину ж я її?! Отож і довелося терпіти.

– Бідолашна ти моя! – обійнявши Гатю, Алевтина скрушно зітхнула: – Господи, і чому ж хороші люди завжди потерпають?! Ну що ж то таке, га?..

– Дякую, Алевтино, ти дуже добра.

– Своєму дідусеві дякуй, дівчино! Кажу ж, свята людина… Адже якби не він, то й мене б не було.

– А-а-а, то ти?..

– Дідусь твій і мого тата теж від голоду врятував, як і інших.

– Ой, правда?!

– Правда, Гатю, правда.

– А де він, тато твій?

– Нема його, на війні загинув. Та й не він один не дожив. Онде Мокій Кононович з Мотовилівки помер кілька років тому, дехто ще… Таке життя.

– Шкода! – зітхнула Гатя.

– Ти тільки диви, нікому не розказуй про все це, бо радянська влада…