– Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Зачекай, я йду слідом за тобою!.. – повсякчас повторював Арон Маркович після того, як одразу по закінченні Песаха39 відчув слабкість в усьому тілі, зліг і більше на ноги не піднімався. Про одне тільки просив усіх і кожного:
– Поховайте мене окремо від моєї Ітеле! На тому самому цвинтарі, на Куренівському, але в окрему могилу. Будь ласка!..
– Тату, навіщо це?! Що за примха така?! – сердилася Софія Аронівна. Перед Травневими святами в республіканському «Ліспапірбудпостачі» розпочався черговий аврал, отож в ті рідкісні моменти, коли вкрай втомлена жінка насилу виривалася з роботи, їй зовсім не подобалося вислуховувати від хворого батька подібні речі.
– Ні-ні, Ципочко, ти не розумієш: там, на Небі, біля підніжжя трону Всемогутнього ми з Ітеле з’єднаємося, обов’язково з’єднаємося… але тут, на землі моє тіло не достойне лежати в одній могилі з її тілом!!! Я це відчуваю.
– Тату, я ж давно змінила ім’я!!! Я вже скільки часу не Ципора, а Софія!..
– Знаю, Софочко, знаю… моє ти сонечко!.. Однак ми з мамеле так тебе назвали після народження, коли ми ще були молодими і щасливими, не відаючи навіть, що на всіх нас чекає…
– Ой, тату, тату!..
– Не сперечайся, донечко.
– Але ж не можна!..
– Просто зробіть так, як я прошу… унд зайт гєзунд!
Зрештою Софії Аронівні таки довелося заприсягтись усім святим, що вона виконає останню волю батька. Бо якщо після трагічної загибелі сина Арон Маркович став небайдужим до питань релігії, то з наближенням смерті цей «пунктик» в його голові розрісся просто до немислимих меж!!! Недарма ж в останні свої дні він частенько повторював:
– Це добре, що я встиг ще один Песах справити! Гам зе ле тойв…
Арона Марковича не стало 1 травня, отож коли вся Країна Рад веселилася, сімейство Литваків, навпаки, перебувало в жалобі. Найгірше полягало в тому, що по закінченні КПІ Льонька таки розподілився на «Запоріжметалургмонтаж», вподобаний ще під час останньої виробничої практики, внаслідок чого тепер перебував далеченько від Києва. Через Першотравень придбати квитки на потяг не було жодної можливості…
Але ж все сімейство знало, до чого зблизилися дід та онук! Під впливом Арона Марковича колишній шибайголова навіть почав поступово виявляти цікавість до релігії предків. Ще навчаючись на четвертому курсі інституту, Льонька час від часу їздив на залізничну станцію «Київ-Петрівка», де разом з іншими любителями «халтури» вечорами й ночами розвантажував вагони з вугіллям. Ніхто і припустити не міг, що на виручені кошти юнак придбає… дванадцять томів «Історії євреїв» Генріха Ґреца – ще дореволюційне, 1907 року, видання! І хоч як важко було читати тексти з незвичними радянській молоді літерами «ѣ», твердими знаками наприкінці слів та специфічними правилами граматики – Льонька вперто вгризався в ці тексти.
То як учинити тепер – ховати колишнього управдома, не дочекавшись приїзду улюбленого онука із Запоріжжя… чи трохи зачекати?! І якщо все ж таки зачекати, то як довго?..
Зрештою, жалобну церемонію призначили на п’ятницю, 3 травня: бо далі наставала субота, а зважаючи на релігійність покійника (хоча й не афішовану відкрито), похорон в шабос Арону Марковичу навряд чи сподобався б. Льонька додому дістатися все ж не встиг. Зате…
Зате до будинку № 2 по вулиці Хорива в цей день зійшовся чималий натовп людей різного віку, переважно чоловіків. Майже нікого з них тут раніше не бачили. Майже нікого – бо, власне, дехто зі старожилів будинку (Каніболоцькі, Стригунці, Давлетови, Згуріді) стримано віталися з тими, хто старіші. Отже, звідкись вони були знайомі?.. Що ж до Литваків, то з усього цього натовпу вони знали хіба що Алевтину – колишню куховарку, яку винаймала ще покійна Юдіф Бенціонівна.
Отож саме Алевтина щось довго пояснювала Самсону Даниловичу і Софії Аронівні. Остання слухала колишню куховарку, вирячивши очі й затиснувши рот обома долонями, але зрештою не витримала, кинулася їй на шию й розридалася, повторюючи крізь сльози:
– Та як же ж?.. Ми ж навіть подумати не могли!.. Та де ж ми вас усіх розсадимо, чим нагодуємо?..
– Нічого особливого нам не треба, – заперечила Алевтина. – Ми зробимо свою справу та й розійдемося собі.