– Я справді ненавиджу цього покидька!!! – поквапився вставити Кеша.
– Якщо навіть попри ваші щирі запевнення і контроль з нашого боку, ви все ж установили і підтримували таємні контакти, то тепер це неможливо фізично. Отже, Вікентію Пилиповичу, відтепер перед вами відкриті всі можливі життєві перспективи. Ми навіть допоможемо вам до інституту поступити, якщо ви цього захочете.
– Це натяк? – молодий чоловік насторожився вперше за весь час бесіди.
– Та який там натяк! – розсміявся «полковник Афанасьєв». – Як доросла притомна людина, ви мусите знати, що наше відомство має свої квоти на вступ до будь-якого вітчизняного вузу. Отож вам і пропонується гарантований вступ за нашою квотою…
– Але натомість я буду змушений дещо зробити і для вашого відомства, чи не так? Чи я в чомусь помиляюся?
– Вікентію Пилиповичу, але ж хіба ви не хочете, щоб подальша ваша кар’єра розвивалася без зайвих проблем, хіба ви недостатньо намучилися з батьком-зрадником?.. – «полковник Афанасьєв» був самою люб’язністю. – От скажіть, чи любите ви наш Радянський Союз?
– Всім серцем! – якомога щиріше відповів Кеша.
– Отож і доведіть цю любов на ділі! Це ж суща дрібниця.
– Отже, я все ж мушу доводити, що син за батька не відповідає, – технік сумно зітхнув і відвернувся.
– Якщо ваша любов до Батьківщини непідробна, зробити це буде легко.
– А якщо відмовлюся?
– Тоді до пенсії ходитимете в техніках Каховського заводу металоконструкцій. Але навіщо вам втрачати шанс, Вікентію Пилиповичу? Станете інженером, захочете – повернетесь сюди ж, на рідний завод. Каховка – прекрасне містечко, до того ж дуже патріотичне. Як там у пісні?.. «Каховка, Каховка, родная винтовка! Горячая пуля, лети»… Краса! Тим паче, хоч я не маю права казати цього… але надто вже ви мені симпатичні!
– І що з того? – не зрозумів Кеша.
– А те, що ваш рідний завод можуть перепрофілювати38 зовсім невдовзі, тоді працювати тут буде значно, значно цікавіше – повірте вже моєму слову. Чи хочете й надалі працювати тут, але вже як інженер з перспективою переведення, наприклад, до Києва? Чи вважаєте за краще втратити посаду техніка й піти звідси лісом?.. Якщо ви, Вікентію Пилиповичу, на відміну від вашого батька, маєте тверезий підхід до життя, то в вашому виборі годі й сумніватися. Що скажете на таке, громадянине Буштинець?..
Тепер в очах «полковника Афанасьєва» спалахнула хитринка. Адже в виборі співрозмовника він анітрохи не сумнівався.
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, 3 травня 1957 року
– Ітеле, Ітеле, люба моя Ітеле! Як же я завинив перед тобою!..
Після смерті дружини Арон Маркович почав здавати чим далі, тим сильніше й помітніше. Ситуація значно ускладнювалася тим, що колишній управдом невпинно картав себе життям, прожитим «неправильно». Найбільшою помилкою Штульман вважав їхній гет, який він же міг розірвати власноруч одразу після повернення дружини додому з Громадянської війни, натомість носився з цим нікчемним папірцем ще добру дюжину років, як той дурень з писаною торбою.
А навіщо, скажіть на милість?! Скільки щасливих днів, тижнів, місяців і років вони могли би провести в подружньому щасті, а не у взаємних чварах, образах і докорах?! І тепер цей час не повернути, нізащо не повернути!..
Мало того, немовби знущаючись з упертюха, якому колись забракло милосердя для вибачення вбитої горем дружини, Всемогутній забрав його любу Ітеле під свою Шехіну раніше від нього. Що це, як не вияв вищої милості?! Недарма ж бо кажуть, що найкращі йдуть попереду…