Виряченими від здивування очима Олексій дивився на товариша, який доволі рівно й міцно тримався на ногах, хоча досі стверджував, що у нього роздроблені обидві гомілкові кістки.

– Можу, як бачиш, – похмуро пробурмотів Юрій, після чого холоднокровно вистрелив товаришеві (від цього моменту колишньому) в груди. Сила пострілу відкинула Олексія далеко назад. Підійшовши якомога ближче, Юрій схилився над нерухомим тілом і переконався, що явні ознаки життя у щойно підстреленого відсутні.

Звісно, у вересні 1941 року, наступного дня після жорстокого бою за село Черневе в березовому гайочку, що на лівому березі річки Клевені, треба було поводитися розважливіше. Якби Юрко Мендрунь тоді переконався, що після його пострілу Олексій Учень залишився живим, все склалося б зовсім по-іншому: він би витратив ще один набій – тоді його колишній товариш не потрапив би в німецький полон і не пройшов би концтабір Майданек. А вже там не потоваришував би з іншими українцями – палкими адептами національно-визвольної ідеї, не влився б після звільнення до лав бандерівської ОУН… а отже, не опинився б серед тих, хто рано-вранці в неділю 4 листопада 1956 року обороняв підходи до мосту Сталіна в Будапешті від радянських військ, які докладали всіх можливих зусиль для придушення Угорського повстання.

Але восени 1941 року на лівому березі Клевені в березовому гайочку Юрко Мендрунь зробив те, що зробив. Ну так, насправді кістки його ніг не були перебиті – напередодні фашистські кулі всього лише прошили м’язи. Тому пересуватися він і справді міг, хоч би й кульгаючи по черзі на обидві ноги. Просто вдаючи повну неспроможність, заощаджував сили – тому його всю дорогу тягли на собі товариші.

З іншого боку, рани відчутно боліли, і присісти біля підстреленого, щоб помацати пульс або перевірити наявність дихання, він би навряд чи спромігся, навіть якби й хотів. Юркові ситуація видавалася обнадійливою. Перевдягнутого в цивільне Артемку Рідкодуба вони відіслали зробити розвідку – той перебував десь далеко. У короткій сутичці з парою німців, які наштовхнулися на групу поранених радянських бійців, загинули всі – як вороги, так і Єгор Андрійчик з Макаром Білястим.

До останнього моменту в живих лишилися двоє – Юрій Мендрунь та Олексій Учень. З чотирьох набоїв у комісарському ТТ один був витрачений на фашиста, інший – на збереження таємниці бійця Мендруня. Тому, щиро радіючи неймовірному везінню, Юрко сховав до своєї протигазної сумки пістолет з двома останніми набоями, підібрав із землі якусь ковіньку і, помітно кульгаючи, пошкандибав геть. Ніякої зброї у мертвих фашистів не взяв: ті, хто знайде тіла на галявині в гайочку, мають бути впевнені, що радянські бійці та німці постріляли один одного, тоді як зникнення, наприклад, німецького карабіна засвідчило б, що хтось забрав його з місця сутички. Тоді фашисти захочуть прочесати березняк – а він на прострелених ногах (хоч і з вцілілими кістками) від переслідувань не втече…

Що ж до Льошки… Нехай вибачає, але на війні виживають більш спритні й більш везучі. Їм дістається життя. А тих, хто загинув – їх називають героями, їхні подвиги оспівують в піснях. І нарешті, за їхню смерть мстяться підлим ворогам. Якщо Юрко Мендрунь вижив, то за героїчну смерть товаришів (з Олексієм Учнем включно) він помститься фашистам. Але все ж таки насамперед спробує розшукати Жорку Храпливого – підлого перебіжчика, зрадника Радянської Батьківщини!..

– То… товаришу лейтенанте, ви… Ви, що, знали… цього?

Командир групи десантників ошелешено, але водночас якось підозріло дивився на чекіста, який все ще приводив до ладу свою шинель.

– Так, знав, – спокійно підтвердив лейтенант держбезпеки Мендрунь. – Воювали ми колись разом ще в сорок першому. На Сумщині це було, є там таке село Черневе… До речі, як не дивно, але генерал-лейтенант Бабаджанян тоді також був нашим командиром, от тільки командував він ще не механізованою армією, а всього лише полком. Та й звання мав лише майорське. Але все ж таки дивно, хіба ні?..

– А-а-а… цей? – командир десантників кивнув на мертвого бандерівця.

– А цей був рядовим необученим, як і я сам. От поглянь сюди…

Схилившись над небіжчиком, чекіст щосили смикнув убік комір його куцого пальтечка, потім розірвав сорочку і, побачивши праворуч на грудях, ближче до плеча застарілий шрам, пояснив:

– Воно, падло таке, здатися фашистам хотіло, отож я його і пристрелив. Тобто тільки думав, що пристрелив, а насправді це стерво вижило. І судячи із сьогоднішніх подій – таки пішло прислужувати ворожим недолюдкам. Що ж, у сорок першому році я його не добив, довелось робити це зараз.

– А ви?.. Тоді… тепер… потім, після того…

– А я стільки на криваві звірства надивився, проїжджаючи додому через Західну Україну, стільки!.. Вони ж у Стрию, наприклад, просто при мені людей на залізничній платформі розстрілювали й вішали, я від цих бандюків тоді ледь відбився. Отож, діставшись додому, не зміг перетворитися на цивільну галушку, тому зрештою пішов служити до держбезпеки, на лейтенанта навіть вивчився. Бо з цими тварюками треба боротися!.. Розпеченим залізом їх випалювати!.. Всіх до одного, без жалю!..

Чекіст якось по-звірячому загарчав, потім додав:

– Ну що ж – вважай, вони таки догралися. Не за ними – за нами правда, за нами сила, за нами й перемога! Ми всіх цих вилупків винищимо, я в тому ані на краплю не сумніваюся.

Після цих слів і лейтенант держбезпеки Мендрунь, і командир десантників, і бійці їхньої групи перевели погляд на міст Сталіна, яким на другий бік Дунаю переправлялися героїчні радянські вояки.