– Леоніде, – звернувся до вихованця директор, коли інші вийшли з його кабінету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останній тиждень і…
– Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тільки мене збиралися всиновлювати, Антон29 саме про це просив…
– Ти дослухай спочатку, а потім вже запитуй, – доволі стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець зніяковіло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у підсумку вийшло зовсім не те, на що я розраховував. Вийшло так…
Калабалін подумав трохи, потім мовив:
– Коротше кажучи, всиновити ні тебе самого, ані разом з твоєю сестрою я не можу, бо не маю на те ніякого права.
– Як тобто не маєте права?! – здивувався хлопець.
– А так, не маю. Бо при живій матері…
– Як тобто при живій!
– Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива.
– Що-о-о?!
– Те, що чуєш. Жива вона. Жива і здорова. Більше того, живе тут же – в Мотовилівці. Та й загалом, у тебе з Любою тут півсела родичів.
– Не може того бути…
– Ще й як може, – зітхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоїм дядьком розмовляв, він усе підтвердив. Насправді ваше з сестрою прізвище – не Гайдамаки, а Голомозі. Батько ваш кадровим військовим був, він загинув, а мати жила всі ці роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця із співчуттям: – Як не шкода мені й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живій матері означає йти проти закону. Вчинити так я не можу, сам розумієш. Та й ким ти станеш, подавшись слідом за мною? Педагогом?.. Це явно не твоє покликання, хлопче. Отож раджу тобі залишитися в цьому дитбудинку до повноліття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакі-то справи.
Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозуміло одне-єдине: всі його сміливі плани на майбутнє щойно зазнали нищівного краху.
Дачний кут Микільської слобідки 30 , Київ, серпень 1956 року
Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Дніпра! Переважно на правому, ясна річ… І тим не менш це прекрасно по самій своїй суті!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долає 30-градусну позначку, повзе дедалі вище й невідомо, де зупиниться, коли міський центр майже готовий розплавитися від літньої спеки, немовби позабута на столі прямокутна пачка вершкового пломбіру між двома вафельками і з білим ведмедем на блакитній паперовій обгортці – в таку погоду існує одне-єдине спасіння: тікати на пляж, щоб освіжитися. І як же добре, що потопаючі в обіймах зелені дніпровські пляжі з дрібоньким золотавим пісочком – вони тут же, поруч…
А ще краще, що на дніпровському лівобережжі розкинулися цілі дачні масиви – Русанівські сади та Микільська слобідка. Винайняти на літо хатку, до якої рукою подати – це ж неоціненна зручність! Тим паче, якщо дача не проста, а з усіма можливими зручностями. Та й збудована з високоякісної цегли… Принаймні Зінаїда Євдокимівна стверджувала саме це, умовляючи чоловіка прийняти відомчий «дарунок долі» в довічне користування. Звідки вона заздалегідь, ще до відвідин майбутньої сімейної власності, знала про такі тонкощі, як матеріал стін?! Хтозна… Та вже на місці товариш Федосов переконався: дружина має рацію – такої цегли в Києві давно вже не виробляють, «дарунок долі» треба приймати.
– Інтуїція. Жіноча інтуїція спрацювала, мій любий, – мило усміхнулася вона у відповідь на здивоване запитання чоловіка. Товариш Федосов лише плечима знизав і про всяк випадок вирішив не докопуватися до джерел жіночої інтуїції. Він просто погодився стати власником сімейної дачі.
І добре, що так – бо невдовзі після історичного ХХ з’їзду КПРС його спровадили на почесну пенсію, обґрунтувавши цей крок тим, що всі державні органи потребують оновлення, й система держбезпеки нічим не краща. Ніякого особливого кохання між чекістом Федосовим і його благовірною не було, їхній шлюб нагадував швидше діловий союз. Тому, починаючи з цьогорічної весни, чоловік з шиком розквартирувався на Притисько-Микільській вулиці, тоді як дружина облюбувала собі дачу. Більше того, на Микільській слобідці вона була згодна жити хоч до самої смерті!..
Роз’їзд влаштовував обох. Тепер кожен нарешті мав можливість жити своїм життям, зустрічей раз на місяць їм вистачало з головою. Як раптом днями в подільській квартирі задзеленчав телефон, і коли товариш Федосов неквапом, після шести «дзень-дзелеників» нарешті підняв слухавку, то почув у ній тремтливий і якийсь замогильний голос Зінаїди Євдокимівни: