Мене бентежить низка теоретичних сумнівів щодо цього питання, які, щоправда, не мають відношення до теми цієї книжки, вони чомусь не спадають на думку розумнішим (або фаховішим) умам нашої епохи. Насамперед ніяких сумнівів немає у капіталістів третього тисячоліття: буквально всі з нетерпінням чекають або побоюються появи того, що прийнято називати Технологічною Сингулярністю, тобто гіпотетичного вибухоподібного зростання швидкості науково-технічного прогресу, що призведе до створення автономного штучного інтелекту і машин, здатних до самовідтворення. Незалежно від того, можливо це чи ні, бажаємо ми цього чи побоюємося, але хіба це не є найочевиднішим симптомом нашої одержимості контролем? Трансгуманізм має кілька відгалужень: біохакери, яким набридло чекати на прихід Сингулярності; чоловіки й жінки, які вживлюють собі мікрочіпи та інші нерідко примітивні пристрої, ризикуючи життям заради того, щоб відчути подушечками пальців магнітні поля, що нас оточують, або відчувати, в якому напрямку знаходиться північ. Ідеться про хаотичну і досить передчасну спробу інтеграції інформаційних носіїв до біологічного устаткування, щоб збільшити якщо не тривалість нашого життя, то принаймні наші спроможності.
Мені важко збагнути справжню різницю між підшкірним пристроєм, що починає вібрувати, тільки-но відчує напрямок на північ, і натільним смарт-годинником, що виконує ту саму функцію, не загрожуючи смертю від зараження крові. Ідеться про одержиме бажання запроторити нові технології, хоча б на кілька міліметрів, собі під шкіру, про одержимість перетворитися на компас, а не просто користуватися ним. Але трансгуманістами можна вважати й інженерів-інформатиків, значно лукавіших (та з кращим фінансуванням), що понад силу кидають виклик часові, намагаючись створити ефективну модель людського мозку, щоб перенести власний на якийсь зовнішній (і вічний) носій до своєї смерті. Вони досягли значного прогресу, а чом би і ні? Мають гроші, розум і відповідні технології.
Але якщо поглянути глибше: що відрізняє їхню систему світогляду від попередніх, створених людством протягом віків, аби нехтувати кінцем? Чим відрізняється прихід Сингулярності від старої обіцянки Христа про настання Царства Небесного, воскресіння та решту? Основоположна різниця полягає у тому, що ми більше не віримо у надприродну силу месії чи принаймні віримо не настільки, наскільки переконані у здатності науки здійснити наші власні прогнози.
З іншого боку, чи бачив хтось коли-небудь, щоб збулися якісь релігійні пророцтва? Зате протягом цілого життя ми переконалися у реальності передбачувальної сили наукових методів. Звісно, часом і вони виявляються хибними, але у більшості випадків — неймовірно ефективні. Скільки фантастичних романів застаріли з їхніми фантазіями протягом останніх десятиліть?
Трансгуманізм зухвало насувається на територію релігії. Навіть більше: якщо відкинемо наше сучасне упередження щодо нераціональності релігійних обрядів (той, хто їх придумав, справді вірив у існування невидимих енергій, що здатні пояснити і скерувати наше життя. А ми хіба чинимо не так само, висуваючи гіпотези щодо чорних дір?), якщо погодимося з думкою, що наука — це своєрідна магія, що більше не є езотеричною, а такою, що може бути поясненою, перевіреною дослідом, а радше здатною бути спростованою (як вважав Поппер[17]), то між обрядом причастя та міфом завантаження даних в інтернет не залишиться анінайменшої різниці. Крім факту, що останній справді працює.
Ми віримо у те, що можемо контролювати смерть. Що ми за крок від того, щоб цілком звільнитися від неї. Умовляємо Google поспішати. Тільки-но Сингулярність засяє у схемах наших комп’ютерів, вийде з кремнію і візьме нас за руку, тієї ж миті вона відродить наш розум у новому світі. А може — і наші тіла теж.
Якщо моя теорія правильна, то чи знайдеться у ній місце гніву, що є причиною всього цього контролю?
Знайдеться, до того ж настільки давнє, що таке запитання можна вважати риторичним. За всякою спробою контролю за кінцем життя, притаманною усім релігіям, від іудаїзму до трансгуманізму, ховається одержима лють. Той факт, що на неї немає навіть натяку, поки віряни прямують указаним вірою шляхом, повністю заперечується, коли обіцяне Царство Небесне ніяк не настає, кара Божа падає на невинні голови, інша релігія розхитує упевненість або (що ще гірше!) чужа логіка ставить під сумнів божественні настанови.
Хрестові походи — це не виняток, а невід’ємний системний елемент релігій. Просто інколи їх не проголошують.
Нам нагадують про це пам’ятник Джордано Бруно на Кампо-де-Фйорі, середньовічні інквізиторські процеси над відьмами, спалення на майданах, під час яких гнів вірян спопелив тих, хто відхилявся від загальноприйнятних догм, вселяючи жахливе відчуття непевності, що тяжким каменем лягало на душу. А що станеться, якщо Сингулярність так ніколи й не настане? Якщо феномен свідомості якимось чином не піддасться суто накопичувальній логіці? Якщо виявиться, що недостатньо накопичити дані та збільшити швидкість обрахунку, щоб почути перші сигнали чужого розуму? Уявіть, як гнитимуть усі ті голови посеред пустелі під пекучим сонцем у їхніх бункерах, коли віра у воскресіння виявиться обманом, що спричинить крах надії.
У книжці Марка О’Коннела[18] «Бути машиною», присвяченій темі трансгуманізму, наведена довга галерея портретів цих вірних поборників технологій. Коли читаєш діалоги між ними й автором, відчуваєш постійну напругу, бажання побачити Царство Небесне, уникнувши необхідності потрапити туди через смерть. Вони уважно слідкують за своїм харчуванням, інколи утримуються від сексу, роблять усе можливе, аби розтягнути термін свого перебування на Землі до тих пір, коли штучний розум відродить нашу втомлену плоть, що нарешті доповзе знесилено до довгоочікуваної мети.
Я навіть уявити собі не можу, який гнів охоплює в останні хвилини перед смертю такого вірянина. З якою втіхою має помирати трансгуманіст, у якого немає вдосталь грошей, аби заморозити власну голову до Пришестя? І яким хитким має бути бар’єр між його толерантністю щодо тих, хто заперечує можливість або доречність їхніх вірувань, і люттю?
Згадуваний вище герой роману «Достатньо часу для кохання» Лазарус роздратований відмовою влади, коли він, нарешті наситившись життям, вирішує скористатися святим правом кожної людини у придуманому Гайнлайном світі: накласти на себе руки. Будь-яка людина у його світі має змогу здійснити самогубство без болю чи трагедії у будь-яку мить свого довгого життя. Проблема Лазаруса в тому, що його вважають занадто мудрим і занадто корисним для суспільства, щоб його так легко відпустити.
Хто каже, що не варто зазирнути по той бік смерті? Що після нашого останнього подиху там немає чогось такого, що вартує страждання? Стара й добра пісенька про мить, що окупить усі муки в цьому житті. Я в це не вірю, анітрохи; та все ж замислююся часом, чи не краще ризикнути і відкрити карти?
Трансгуманісти вважають, що такі аргументи належать прибічникам культури «смертепоклоніння». І ладні навісити на них відповідний ярлик, тільки-но буде офіційно проголошено хрестовий похід проти них.
Зважаючи на це, хто ж насмілиться заперечити, що одержимість контролем — це характерна риса нашої епохи, перша й головна ознака нашого пригніченого й обмеженого гніву, його нездатності виконувати ту суспільну роль, яка призначалася йому від самого початку: звільнити нас від наших особистих маній? Ми повинні виховувати свій гнів не тільки заради оздоровлення суспільства, а й у наших особистих інтересах.
Я не наважуюся написати, що треба звільнитися від страху смерті та зосередитися на тому, щоб скерувати усю нашу енергію на справи, які чекають на нас за життя, замість постійного споглядання горизонту, де майоріє кінець нашого існування. Не наважуюся, тому що у мене не вистачає мужності зайняти чітку позицію перед такою широкою і незнайомою мені аудиторією. Врешті, мене тішить той факт, що є й ті, хто докладає чималих зусиль, аби знайти вихід. Завжди краще мати вибір, хіба ні? Та поки ми чекаємо на пришестя Сингулярності чи Царства Небесного, було б непогано принаймні визнати тлінність сьогодення та відмовитися від тих речей, яких уже немає, втамувати наш біль і повернутися до спостереження за світом, щоб те, що завдало нам болю, не вразило слабкіших за нас.
Гнів — це почуття, яке об’єднує, руйнуючи кліті, які ми будуємо навколо себе. Відчуття гніву до тих, кого ми любимо, дає змогу не терпіти тиранію, розірвати пасивні стосунки, які вже давно себе зжили, позбавитися відчуття покори. Захистити незнайому особу від хамства коханого — це ознака вихованості, якою все частіше нехтують, адже вона є свідченням того, що почуття справедливості не повинно залежати від особистих стосунків чи випадкових обставин, що має бути абсолютним інстинктивним вчинком людської душі. Це заклик до мужності судити об’єктивно, виступати на боці слабшого, а не любого нам, навіть тоді, коли сильніший є невід’ємною часткою нашого серця.
Гнів робить людей вільними і незалежними, прив’язує наші вчинки до розуму, адже, щоб його відчути, треба судити, а судження — це одна з основних функцій людського розуму, найважливіший незалежний учинок, який ми спроможні здійснити на цій землі.
Розірвати пута нав’язливої злоби, діяти відкрито відповідно до власних ідеалів, а не за