Вони приїжджали на тренування на мотоциклі. За кермом — Санто, завжди у касці, із захисними щитками на ліктях та колінах: невдовзі змагання, а він був відповідальним хлопцем. Машина попереду них раптом завернула ліворуч, переднє колесо мотоцикла під час спроби уникнути зіткнення зачепилося за бордюр тротуару. Мотоцикл підкинуло і перевернуло, він упав прямо на хлопців. Санто загинув умить, Андреа — помер у швидкій дорогою до лікарні. Три дні потому вони таки прибули до спортзалу, але у білих трунах. Коли їх поставили на татамі, нас усіх охопив такий біль, що я вирішив, що повинен це тут описати.
Смерть.
Ось основна причина нашого контролю, те, що ми намагаємося тримати подалі від нашого життя і нашої свідомості. Раптова, незбагненна смерть за мить перетворила двох спортсменів, сповнених сил та енергії, з молодими, мускулистими тілами, загартованою волею і сильним характером, на бездиханні тіла. А ті, хто залишається жити далі, на певний час втрачають сенс і відчуття реальності. Ота порожнеча, про яку навіть говорити не наважуємося, якою просякнуті наші тренування, огортає зал, розтікається по татамі, просочується у повсякденні жарти тренувальників, у спортивну втому, що колись здавалася приємною, а тепер — такою безглуздою. А якби Клаудіо не попросив перенести заняття на годину раніше? Тоді вони б не натрапили на машину, що підрізала їм шлях. А якби вони не поїхали мотоциклом? А якби батьки не дозволили їм отримати права? А якби вони після обіду ходили до кінотеатру замість того, щоб чотири години на день тренуватися, мріючи про перемогу? А якби залишилися вдома, жиріючи на дивані перед телевізором, жуючи чіпси, — нехай з обважнілим тілом, але живі. Можливо… Якби хтось пильніше їх контролював, з більшою одержимістю, тоді вони ще були б тут, між нами. І той гнів, що часом заважає нам згадувати їх, що хлопці виливають у брудній і дріб’язковій боротьбі, щоб посісти їхнє місце у команді та виграти титул національного чемпіона замість Санто, на честь Санто й Андреа, — відчайдушна спроба відновити контроль над життям і скерувати роботу спортзалу в раціональне русло. Тепер той гнів знову приховається десь усередині, звісно, пригнічений нашим страхом перед смертю і, поза сумнівом, придушений самоконтролем. Але принаймні ми всі ще були б разом.
Але річ у тім, що, можливо, воно б того не вартувало. І коли я оце зараз пишу, згадуючи загиблих хлопців, відчуваю, що написав дещо майже на межі святотатства: не вартувало врятувати їхнє життя? Якби Санто й Андреа не займалися боротьбою, не катали дівчат на мотоциклі, не мали енергії та завзятості у заняттях спортом протягом багатьох років, то вони, можливо, і не жили б зовсім. То були б інші особи, задушені страхом, отруєні гнівом, — значно гіршим за той, що тепер дасть змогу їхньому кращому другові посісти їхнє місце у національній збірній і стати чемпіоном.
В основі нашого намагання контролювати світ лежить страх смерті: фізичної смерті, смерті кохання, смерті наших прагнень. Гнів, який ми намагаємося приручити за допомогою нашого тривожного контролю, викликаний жахливою підозрою, що усе, чим ми намагаємося жити і що намагаємося створити, не має анінайменшого сенсу.
Ось та першопричина, той вірусний штам, що призводить до виродження нашої люті: наш страх помилитися, втратити контроль, не зуміти змиритися з поразками, побачити, як зникає кохана нами особа під зливою смайликів одного звичайного вечора, коли ніщо не передвіщало біди.
Перед усіма цими труднощами шкіримо зуби, сліпнемо, розмахуємо кулаками на всі боки.
Смерть не можна перемогти, я знаю. Але це недостатнє виправдання, можна боротися зі страхом, що нас охоплює, заважити йому ввібрати увесь наш гнів сповна, пригнічуючи наше почуття справедливості.
Та, здається, знайдуться й ті, хто переконані, що існує спосіб взагалі уникнути цієї проблеми.
Навколо нас існує чимало людей, які вважають, що можуть перемогти смерть. На цю думку наштовхують різні теологічні напрями багатьох епох і культур. Це не означає, що вони обов’язково долучаються до певної віри; є й такі, хто взагалі вірять у ніщо (відверто кажучи, така віра не менш ірраціональна за проповідуване вірування у безкінечність). Але багато хто не здається і протягом усього життя із піною на вустах доводить неуникність кінця. Такі поборники вибудовують неймовірно складні, зазвичай сповнені суперечностей схеми, які описують досвід людського існування, що не завершується смертю.
Ми живемо у такі химерні десятиліття, коли після періоду панування матеріалізму, наукового раціоналізму та наступних криз релігійних моделей (принаймні на Заході) можна наштовхнутися на книжку, де описуються наслідки великої демонстрації під офісом Google, основним лозунгом якої був «Google, будь ласка, виріши проблему смерті».
Амінь.
Моїм улюбленим науково-фантастичним романом досі залишається твір Роберта А. Гайнлайна «Достатньо часу для кохання». Головний герой, що згадується і в інших творах цього письменника, — Лазарус Лонґ, неймовірно практичний чоловік (як, утім, усі американці), з абсолютно вільним від будь-яких упереджень мисленням щодо сексуальної моралі, вродженою якістю висловлюватися афоризмами, а ще — по суті, безсмертний. У придуманому Гайнлайном світі процеси омолодження досягли такої досконалості, що ніхто (якщо не брати до уваги насильницьку смерть) не може померти проти власної волі: доживають до старості, потім ідуть до лікарні і виходять звідти знову двадцятирічними.
Жага до життя? Смуток старості? Відповідь Гайнлайна аж ніяк не банальна: коли тіло молодшає, то повертається й бажання подорожувати, кохатися, ризикувати. Тобто жити на повні груди.
Але щоб не втрапити під колеса машини чи під ніж убивці і таким чином дожити до наступного візиту до лікарні, треба запастися неабиякими обережністю та хитрістю. У цьому мистецтві виживання Лазарусові Лонґу немає рівних, тому він — найстаріший представник людської раси у Всесвіті.
Уперше я прочитав «Достатньо часу для кохання» ще підлітком і мушу зазначити, що більша частина мого ставлення до життя ґрунтується на цьому романі. Але я ніколи не вірив по-справжньому у можливість жити в епоху, коли людям спаде на думку побудувати придуманий світ Лазаруса.
У 2014 році компанія Google заснувала «Calico», основна мета якої — подовжити людське життя до невизначеного терміну. Тож демонстранти під офісом компанії не так протестували, як закликали мультинаціональну корпорацію поспішати, по суті, просили її звільнити їх від найбільшого й найнезворотнішого зла. Вони належали до трансгуманістів — спілки, що чимось дуже нагадує релігійну секту. Та їхні погляди мало чим відрізняються від причин, що змушують найбагатших капіталістів нашого часу інвестувати мільярди доларів у розвиток штучного інтелекту та подовження життя.
Особам, які почали панувати над світом у доволі молодому віці (Ларрі Пейдж та Сергій Брін заснували Google у 1998 році, коли обом виповнилося двадцять п’ять), думка про смерть, напевно, здається неприємною перешкодою, якої, утім, можна-таки якось уникнути, доклавши певних зусиль. У них є для цього кошти, час, вони вже бачили, як легко захопити цілий світ. То чого це їм вірити у неминучість кінця?
Уже багато років ті, хто має гроші та владу, заповідають після смерті заморозити їхнє тіло і зберігати його у таємних, прихованих від людства сховищах під охороною, з автономним постачанням енергії від окремих генераторів, що здатні забезпечувати сталі умови зберігання у разі природних катаклізмів. Дон Делілло[16] присвятив кріогенезові роман «Зеро К», в якому практично немає нічого фантастичного. Ті, в кого бракує коштів, наказують покласти до криги лише голову, сподіваючись, що у майбутньому дані, що зберігатимуться в мозку, зможуть скачати і перенести на новий носій. Уявімо собі: цілі бункери, напхані замороженими головами.
Читаючи Філіпа Діка та Вільяма Ґібсона, я дійшов висновку, що людський мозок — це, імовірно, певна конфігурація даних, і як кожну систему даних її можна перенести з мозку людини на інші носії, зберегти у мережі, на жорсткому диску, завантажити в устаткування рóбота або розсіяти в універсальній свідомості, що невідривна від матерії, а тому — завжди і повсюди. Можливо, вона ще й всемогутня.