Ми більше не приділяємо уваги вихованню нашого гніву, наперед засуджуючи будь-який його прояв. Скільки разів казали самі собі, що, піддаючись впливу цього почуття, ми переходимо на бік того, хто помиляється? Таким чином ми спершу втратили здатність судити, а згодом хтось інший привласнив собі наше право на судження, наповнивши його власним змістом. Наш мозок, звиклий роками канючити, навіть не опирається. Зігнані у юрбу, ми топчемо всіх, хто насмілиться бодай на крок віддалитися від указаного хазяїном шляху. Від нашого власного розуміння не залишається нічого, окрім заспокійливої колискової з усталених понять і настільки заїжджених кліше, що вони втратили смак і колір, вихолостилися і повторюються як несвідомий рефлекс нашими політиками, батьками, роботодавцями, власником орендованої квартири — одне слово, усіма тими, у кого немає анінайменших причин для гніву, тому що навколишній світ і так створений ніби навмисне для них і вони катаються у ньому, як коти у маслі. Але ці усталені поняття мають неймовірну силу над нами: схили голову, проковтни образу, будь вищим за це (змирившись). Якщо сказати коротко: світ такий, а тому годі й рипатися.
Це гімн покори, придуманий тими, хто без крихти смирення привласнив гроші та владу, або ще простіше: знайшов їх у колисці безпосередньо у день свого народження. Але спробуйте змінити щось у стані речей того, кому належить (більшою чи меншою мірою — не має значення!) влада у світі. Відразу побачите, що таке божий гнів, тверда рука держави, синці від дубинок на тілі, виселені з домівок сім’ї, покинуті посеред вулиці, гоніння проституток в ім’я пристойності, а надто для окозамилювання, і в кожному такому насильницькому вчинку, сповненому рішучої люті, ви вже не почуєте давню мантру смиренних. Замість неї пролунає суворе «Хто оступився, мусить платити».
Скількох жінок протягом скількох століть навчали смиренності? Не злічити, навіть приблизно, усіх тих, кому втовкмачували, що їхній статі від природи належить бути терплячими і смиренними; що їхнє тіло — як губка, здатне всмоктувати біль: біль пологів, принижень, домашнього рабства, сексуального насильства. Скільком жінкам довелося чути, що пережите ними — дар, адже завдяки йому вони стали сильнішими? Сильними, як мули, якщо точніше. Кому, як не жінкам, знати, що таке лють того, хто вважає себе володарем родини, як ламає кістки, прикрашає їхнє тіло синцями та шрамами?
«Не судіть», — кажете ви? Ні закон Держави, ні вдачу чоловіка, ні впертість батьків, ні дурість учителів, ні жадібність начальника. Чудова заповідь, якщо поглянути на неї з правильного боку. І протягом багатьох років вона була улюбленою для певного прошарку суспільства. Під цим претекстом ми забули про гнів, про здатність аналізувати світ, щоб змінювати його, випростувати спину, коли хтось штовхає нас у потилицю донизу, аби встромити нашу голову в ярмо.
Замість гніву ми виробили в собі злість і образу. А це не те саме.
Охоплений злістю світ населений самотніми та сповненими відчаю істотами у постійному пошуку об’єкта для ненависті, месії для поклоніння. Тільки-но помічають вдалині несподіваний обрис хреста, силует диктатора, що махає рукою з балкона, їхні переповнені притлумленою злістю душі лопаються, як сечові міхури, і вся ота безмежна широчінь злої отрути хворих самотностей несподівано зливається в єдину ріку. Отоді вони відчайдушно люблять і так само відчайдушно ненавидять.
Месія повернувся; дуче знову попереду; поразка розвіялась як дим. Те, що раніше сором’язливо приховувалося, тепер може перетворитися на новий закон. Та найголовніше: їм здається, що ота страшна самотність, через яку вони страждали протягом цілого життя, — просто обман, що до цього вони жили з думками та явленнями, які тепер належать усім і які тепер Він перетворює на слова і загальне ухвалення: «Каже те, про що ми всі завжди думали». І так слово вождя перетворюється на світлу істину, в якій вперше втілюється те, що раніше вважалося непромовлюваним, на місце, де усім їм кортить жити. То буквально їхня вітчизна, де вони нарешті можуть згуртуватись і побудувати власне суспільство, зруйнувавши кайдани, якими злість обплела їхнє життя, опустити нарешті розвідного моста. На цій новій землі, у промовах вождя, у них немає недругів; ніхто й ніколи не скаже чогось такого, що відрізняється від загальної думки, а якщо і проріжеться якась дрібна нерівність, вони швиденько її згладять завдяки беззастережній вірі в Нього: його не так зрозуміли, його зрадили, він просто занадто розпалився або, щонайбільше, зазнав поразки через підступність ворогів. Чи навіть пожертвував собою заради нас усіх.
Живуть словами вождя, повторюють їх день і ніч, заливають фундамент, зводять поселення; тисячі пілігримів з усього світу поспішають долучитися до них, почуваючись громадянами цієї країни і погоджуючись із проповідуваними банальностями. Вони теж насолоджуються задоволенням бути нарешті часткою великого цілого. Починають любити себе, а любов — це найуразливіше, що може статися зі злопам’ятними, адже вони ніколи й нікого не любили так, як власні поразки. І тепер у них є з ким цим поділитися: з особами, які роками панькалися зі своїми кривими й косими діточками-невдачами, яких ті, як і вони самі, вигодовували власними образами. Хоча їх об’єднує спільне почуття образи, любов розхитує фундамент їхньої єдності, і далекий берег нової батьківщини ризикує зникнути в тумані. Ґрунт, на якому вони побудували своє суспільство, розкришується. Якщо слово вождя — це можливість боротися із самотністю, якщо інший світ — це той довгоочікуваний край, громадянами якого вони хочуть почуватися по праву (і стати нарешті в ньому героями, а не відсунутими убік маргіналами), то тут вони — більшість, народ, з яким усім доводиться рахуватися, якого оті жалюгідні інтелектуали в кабінетах повинні боятися, який, приклавши трішки терпіння, може привласнити собі і другу вітчизну — цього разу справжню! — щоб вона нарешті відповідала словам і лозунгам, що вони повторюють щодня у своєму справжньому житті. І якщо ота Земля Обітована, що існує у їхніх думках, має існувати насправді, то її кордони мають бути проведені чітко і ясно. А оскільки ця вітчизна — це вітчизна слів, то слова треба розділяти. Тож їм доводиться проводити чітку лінію між обраними й язичниками, інакше як розпізнавати своїх? Яким чином відрізняти громадян своєї нової нації, якщо нація включає всіх без розбору? Адже це призведе до повернення самотності та маргінальності, зникне любов, дружба — усе те, що вони створили на плодючому підґрунті слів свого вождя.
Звісно, що треба когось виключити. І це має бути хтось із тих, хто, навіть змінивши думку, не зможе долучитися до їхньої вітчизни слів. Вони не хочуть ніяких змін, покаянь чи прийняття віри, адже якщо всі приймуть їхню, то не буде кого ненавидіти і це знову призведе до втрати їхньої ідентичності. Щоб провести чітку лінію розмежування між собою і ворогами, найпростіше характеризувати останніх за їхніми фізичними прикметами, що не змінюються так просто, як ідеї та переконання, а тому можна уникнути ризику, що вони якимось чином порушать межі нової Землі Обітованої. Отож насамперед викиньмо чорношкірих, голубих із їхніми хворобами, повій (тобто усіх тих жінок, що не відмовилися від власної сексуальності), інвалідів і калік з їхніми вадами, тих, хто спить на тротуарі, як брудний лантух, в оточенні собак. Тобто всіх тих, хто не може змінитися. Кількість вибраних має бути обмеженою, щоб їх можна було порахувати, чітко окреслити власну ідентичність. Ні за яких умов не можна, щоб язичники прийняли нову віру, бо якщо втратити об’єкти для ненависті, то кого тоді любити? І тільки коли геть усе буде чітко визначено, отоді-то можна буде перенести оту створену нематеріальну вітчизну, оте царство, побудоване на словах вождя, у межі старого реального світу. Отоді доведеться якось укласти Небесний Єрусалим у межі земного.
3. Одержимість контролем
Розказане Робертою змусило мене замислитися. Коли наш гнів нездужає, основним симптомом незалежно від причини є манія.
Манія, що хтось може якимось чином нашкодити тому, що ми любимо. Кутаємо дітлахів шарфами, перш ніж повести їх на пляж, там обмащуємо захисними кремами з голови до ніг. У той час, як вони захоплено поглядають у бік моря і тупочуть ногами по піску від нетерплячки, утримуємо їх у своїх обіймах через страх, що вислизнуть з-під нашого захисту, перш ніж ми спорядили їх надійним захистом від негативного впливу довкілля. Ніби справді існує якась упевненість у цілковитій безпеці, ніби є межа нашій потребі любити їх: після крему настане черга вказівок, як правильно надіти нарукавники для плавання, нескінченна низка попереджень і врешті наказ не віддалятися від берега більш ніж на десять метрів. І доводиться бідолашним бовтатися у каламуті, де вода — ще не море, розігріта тілами інших, їхньою сечею, рештками частинок засобів для засмаги, волосин і слини. Але насправді нас цікавить лише одне: там вони будуть під нашим одержимим наглядом.
Може здатися, що гнів тут ні до чого, але насправді це не так. Шарфи для нас — спосіб знищити, зупинити отой ненависний вітер, його холодний дотик до теплих шийок наших діточок. Біле кремове покриття — єдина зброя, яку ми можемо протиставити палючому сонцю — джерелу ультрафіолетових променів, що хоче зашкодити шкірі нашого синочка і може викликати рак. Рятувальний круг — продовження наших цупких пальців, що вхопилися за його передпліччя, щоб оті бридкі, холодні, далекі хвилі не поглинули його вразливе тільце, щоб риби не пошкодили своїми укусами пухлі щічки, виявивши білизну його кісток.
Наш страх несвідомий, а тому ми відчуваємо не гнів, а тільки нав’язливу думку. Але якщо море насправді поглине нашу дитину, отоді в душі здійметься прихована за нею лють, ми ненавидітимемо хвилі, глибину, що проковтнула її тіло, а потім кидає його туди-сюди на поверхні долілиць із широко розкинутими в боки руками. І це був би здоровий гнів, виправдана людська реакція на безглузду несправедливість, на незбагненну жорстокість долі чи на нестерпну байдужість хаосу. Це була б нескінченна лють Ахава на Білого кита[10], повна відсутність бодай якоїсь логіки у його поведінці. Так само почнемо борознити моря у відчайдушній спробі богохульної розплати.
Наша манія до любові живиться злістю та безмежною ненавистю до усього, що загрожує нашим рідним. Тоді чому ми не переживаємо цього почуття у ту мить, коли солоні хвилі поглинають дитя іммігранта? Любов віддалила нас від інших людей. Болісна любов, зосереджена лише на своїх, складена з кремів, тіні парасольок, нарукавників для плавання та окликів, зробила нас негуманними. Ще легше виявити симптоми манії в любові до вождя та пов’язаної з нею озлобленості. Протягом багатьох років тривога проклала борозни у нашому мозку, зміцнила синапси, визначивши поведінку й особисту культуру, і все це ми називаємо «баченням світу», дійсністю. «Так улаштований світ», — примовляємо, і електричний розряд пробігає прокладеними шляхами, зміцнюючи їх знову і змушуючи нас почуватися на боці справедливості. Можливо, ми заслуговували на більше. Звісно, ми нічим не гірші за інших. Навіть кращі, адже поводилися щиро. Ота клята звичка не приховувати своїх думок, не тримати язика за зубами, чудова, яскраво виражена здатність до прозорості. От вона нас і погубила, зашкодивши нашому успіху; усе через нашу неспроможність іти по чиїхось головах, і тепер інші топчуться на нашій. Оці борозни звивин мозку збирають електричний імпульс, як лаву вулкану, і несуть його далі, нижче в долину, — ту саму долину, тепер завалену бридким чорним лавовим камінням, — ні сосен, ні трави на тій вигорілій, спаленій нашою бентегою землі. У цій долині немає нічого, окрім озлобленості, а озлобленість здатна призвести тільки до поразки. А тому діла у нас не йдуть на лад. Отримуємо самі поразки. Ніколи — з нашої вини, але завжди однаково.
Якщо змусити себе поглянути за межі такого звичного бачення світу, можна розгледіти дійсність. Насправді причина у нашій посередності, хронічній нездатності поставити під сумнів себе і свої переконання, у жовчі та ненависті, з якими кривиться наш рот (а ми подумки вважали це щирістю!), а надто — у смороді нашого прогнилого й одержимого гніву.
Якщо моє припущення правильне і ми живемо в епоху дегенерації гніву, то одержимість присутня у нашій буденності значно більшою мірою, аніж у попередні історичні періоди. Я переконаний, що так воно і є, і прикладів цієї хвороби можна знайти безліч. Якщо нав’язливу думку, викликану любов’ю та образою, важко назвати ознакою нашого часу, то одержимість контролем, поза сумнівом, притаманна саме йому. Як і безліч інших характеристик людської натури, вона існувала й раніше — а як інакше? Будь-яка наша риса, особиста чи колективна, вже спостерігалася мільярди разів. Але у певні історичні періоди якась ознака чи риса переважає над іншими, виходить на передній план із загального тла і заповнює собою весь вільний простір.
За наших часів гнів нездужає з різних причин, але основний чинник його дегенерації — контроль, і цьому мається певне пояснення. Воно поряд із вами, чи в одній із вами кімнаті, якщо не на вас, десь у кишені чи коло самого серця.
Тут мені варто зробити невеличкий відступ і навести згадку про моє дитинство. Не думаю, що нові технології погіршують світ. Я зовсім не належу до кола тих, хто вважає, буцімто до винаходу колеса жилося краще, хоча треба визнати, що технічний прогрес у руках глобального ринку завдав страшної шкоди планеті та її мешканцям. Але саме в цьому полягає сутність проблеми: те, до чого призводить жадібне бажання володіти технологічними новинками, коли ті перетворюються на товари. А жадібність — значно давніша за колесо. Якраз тоді, коли я був малим, з’явилася одна революційна технічна штука: персональні комп’ютери. А з їхньою появою розпочався розвиток абсолютно нової форми мистецтва: відеоігри. Чимало років мого дитинства та юності проминули в іграх за комп’ютером, сподіваюся, що й у майбутньому я матиму таку втіху. Але так само безліч років я обурювався тими, хто від самого початку ставився до відеоігор як до форми соціальної дегенерації. Якщо згадати, то кілька століть тому основним звинувачуваним була друкована книга, за що Дон-Кіхот отримав прізвисько безумця, а Мадам Боварі — ярлик аморальної жінки. І я завжди сам собі обіцяв, що, коли виросту, нізащо не припускатимуся такої самої помилки.
Сподіваюся, що підґрунтям мого ставлення не є нездатність пристосуватися до життя у сучасному світі, коли стверджую, що причиною нашої одержимості контролем є мобільний телефон і, зокрема, — доступ до основних соціальних мереж за його допомогою.