— Одружуються? Даніель та Черрі збираються одружитися? Коли? — панічно випалила вона.
— У січні.
У Лаури почали тремтіти руки.
— Ні, будь ласка, Господи… Я не можу… Будь ласка, Венді. Я розумію, вона ваша дочка, але, прошу, не дайте їй це зробити.
— Ви не розумієте, про що просите.
— Справа в грошах, усе переросло в те, що вона хоче його, хоче його всього, і щоб мені не дісталося нічого. Я більше ніколи не побачу сина, вона повністю відріже мене від нього. Ви знаєте свою дочку краще за будь-кого, будь ласка, ви єдина можете щось змінити.
Венді відпила свого лате, а потім повільно поставила чашку на столик. Вона голосно дзенькнула в блюдці, китайському, тонкому, для масового користування.
— Ні.
Щось стиснуло груди Лаури.
Венді підвелася.
— Ви маєте зрозуміти, Лауро. Вона моя дочка.
Тремтячи, Лаура спостерігала, як Венді йшла геть.
50
Черрі зайшла до квартири своєї матері й вказала вантажникові, котрого найняла, щоб перевезти речі, як пройти до своєї спальні: там на нього чекали акуратно складені коробки. Було правильно приїхати за рештою речей, коли її мама була на роботі, оскільки це значно все спрощувало: не потрібно було вигадувати відмовки на запитання про те, коли Венді зможе приїхати й поглянути на її нове помешкання. Черрі не хотіла, щоб вона приїжджала й охала та ахала з усього, з незручними коментарями про те, яке там усе дороге чи незвичне, або — ще гірше — принесла б їжі із супермаркету. Як і завжди, Черрі відчувала провину через такі думки й вирішила, що запросить її на вечерю в якесь миле місце, можливо, за кілька тижнів, щойно остаточно влаштується. Справді, вона б залишила матері записку з такими словами. Так, саме це й потрібно було зробити, подумала вона, задоволена, і пройшла до вітальні, щоб знайти клаптик паперу.
— Мамо!
На дивані сиділа Венді.
— Приїхала попрощатися?
— Я… Я не знала, що ти тут. — Вона спохмурніла. — Хіба ти не повинна бути на роботі?
— Я помінялася змінами.
— Зрозуміло.