— Усе не так погано, як ти думаєш.

Як це завжди буває з чоловіками, Віл не став надто довго зупинятися на одній темі. Він дзенькнув своєю пляшкою об пляшку друга.

— Щасти тобі, — щиро промовив він. — Чим хочеш зайнятися ввечері? Ми можемо сходити в новий японський ресторан, той, яким володіє друг Тео. Черрі подобається японська кухня?

Даніель не знав. Задзвонив домофон, і, відповівши, він побачив на екрані вантажника, котрий уже розвантажив коробки на тротуар і був готовий занести їх нагору.

— За хвилину вона вже буде тут, — казав він, — от і запитаємо в неї.

Чоловік переніс коробки вгору сходами, а потім до квартири. Він коротко привітався й відмовився від чашки чаю. Даніель запитав у нього, де Черрі й чи їхала вона вслід за ним.

— Сподіваюся, друзяко, вона не дасть тобі такого ж ляпаса, як і своїй старій.

У Даніеля відвисла щелепа, і, зрозумівши, що сказав забагато, чоловік поквапився піти.

— Друзяко, якщо все гаразд, розплатися. Готівка є?

— Зачекай-но, що ти мав на увазі під «дала ляпаса»?

— Я не хочу лізти в сімейні справи. Якщо ти не проти, я заберу гроші й піду собі. — Він уперто виставив руку, і Даніель зрозумів, що вантажник не збирається говорити більше.

Він заплатив йому дві сотні фунтів, і чоловік пішов. Даніель був спантеличений, хоча й вважав, що той чолов’яга міг щось наплутати. Він знову повернувся в кімнату, до Віла.

— Усе гаразд?

Даніель швидко всміхнувся.

— Усе добре. Тож тепер у тебе буде власний кабінет?

Слухаючи, як Віл розповідає про свою роботу, Даніель прислухався, чи не повернулася раптом Черрі. Через двадцять хвилин він почув, як у замку провернувся ключ. Двері до вітальні розчинилися. Черрі виглядала стривоженою, напруженою, і здавалося, була зовсім не рада Вілові. Даніель підвівся, щоб поцілувати її, і вона прийняла поцілунок у щоку. Він повернувся, щоб указати на гостя.

— Віл отримав нову роботу.

— О, добре.

— Ти ж знаєш, інженер з охорони праці.

— Ти казав. — Вона глибоко вдихнула, знаючи, що мусить докласти більше зусиль. — Мої вітання!