Віл підняв пляшку.

— Будьмо!

Даніель обійняв її за талію.

— Він прийшов запитати, чи не захочемо ми відсвяткувати разом із ним. Як тобі ідея повечеряти десь?

— Гм… У мене жахливо розболілася голова, але ви вдвох ідіть та відсвяткуйте.

Знічений, Віл потягував свій напій. Очевидно, він почувався третім зайвим.

Якусь мить Черрі постояла, розуміючи, що накоїла, однак не могла чи не хотіла це виправляти. Їй не вистачало повітря, тому вона хотіла вийти з кімнати.

— Я піду переодягнуся.

Якийсь час повагавшись, Даніель пішов за нею до спальні.

— Усе гаразд?

Черрі стягнула панчохи й кинула їх на підлогу. Лягла на ліжко.

— Добре.

— З твоєю мамою все добре?

— Так, вона в порядку.

Було очевидно, що вона намагалася відмахнутися. Він не знав, як почати розмову про те, що розповів вантажник, і підсвідомо розумів, що нічого хорошого з цього не вийде.

— Не схоже, що все гаразд, — обережно промовив він.

— Чесно, усе добре. Звичайний головний біль.

— Я скажу Вілові, що не зможу піти з ним. Щось придумаю…

— Ні, іди. — Вона перекотилася на ліжку, усміхаючись йому. — Вибач, це був довгий день, ось і все. Але ти йди, — квапливо додала вона. — Думаю, мені просто потрібно раніше лягти спати, — і, цнотливо чмокнувши його в губи, жестом показала, щоб він ішов.

Даніель більше не намагався знайти, як улестити її, і пішов разом із Вілом до японського ресторану, сказавши, що в Черрі мігрень. Це була напівщира брехня, тому Даніелю здалося, що Віл уже пожалкував, що попросив його кудись вийти. Даніель відмахнувся від його запитань про «а там усе було гаразд» і розмірковував над тим, щоб зателефонувати Черрі, але подумав, що вона могла заснути. Коли він повернувся близько десятої, так і було.