— Помираю з голоду.
— Ходімо їсти.
Він пройшов за нею на кухню.
— Келих вина?
Черрі спохмурніла.
— О, ні!
— Що?
— Я забула про вино!
— Не переймайся.
— Ні, я мала на увазі, що хотіла, щоб усе було ідеально. — Вона схопила сумочку. — Я лише спущуся вниз до «Генріз» і візьму пляшку ширазу чи чогось іще. Так чи інакше, час вигулювати Руфуса, — сказала вона, притримуючи неспокійне цуценя й чіпляючи до нього повідець.
— Ти не мусиш.
Але Черрі вже вийшла за двері.
— Чому б тобі не доїсти свій кускус, доки я не повернуся? Ти ж знаєш, що Руфус не завжди поводиться так, як нам би того хотілося.
Двері за нею зачинилися, і Черрі спробувала заспокоїти пришвидшене дихання. Вона не хотіла чекати ліфта, тож заквапилася сходами вниз, Руфус ледь встигав за нею. Свіже повітря допомогло їй заспокоїтися, і дівчина трохи пройшлася до винної крамниці, а потім прив’язала Руфуса надворі. Як і зазвичай, там було кілька покупців, котрі обговорювати вино з важливістю мирної угоди, але вона була єдиною біля каси, тому на обслуговування не пішло багато часу. Загорнувши пляшку в товстий пластиковий пакет, Черрі стояла надворі. Вона була ще не готова повернутися до квартири, минуло ще недостатньо часу, щоб хмари розвіялися, тож вона відв’язала Руфуса від стовпа й повела його на прогулянку, якої він так вимагав.
Лаура сиділа, перемикаючи канали, роздратована нестачею вартісних телепрограм. Вона не хотіла дивитися ще одне шоу про стиль життя, показово представлене серйозною кулінарною програмою. Неспокійна, як і завжди, коли була сама, вона провела день, напружено тиняючись будинком. Після провальної зустрічі з Венді Лаура й гадки не мала, що робити далі. Вона не могла нічого зробити, і це лякало її, так, наче, не роблячи нічого, вона була підставною качкою.
Лаура розмірковувала над тим, щоб знову перевірити свій телефон, але вже знала, що Даніель не відповів. У її грудях загорівся біль порожнечі, і вона швидко встала, шукаючи, чим себе відволікти. Вона б спробувала почитати якусь книгу.
Лаура піднялася нагору, до своєї спальні, але там, де, як їй здавалося, вона залишила свою книгу, на столику біля ліжка, її не було, і в нападі паніки жінка почала прораховувати, чи міг хтось вдертися до будинку. «Тут була лише місіс Мур», — з легким соромом згадала Лаура. Можливо, це вона переклала її кудись, коли прибирала. Лаура глянула на підвіконня, а потім відхилила штори й, побачивши те, що шукала, уже збиралася відпустити тканину, коли раптом помітила надворі якийсь рух.
На протилежному боці вулиці, під ліхтарем, стояла Черрі й пильно дивилася на будинок. Лаура відразу ж відскочила, опустивши штору. Однак тканина пристала не дуже щільно, залишаючи маленьку шпаринку, сліпучий промінь світла, у якому — Лаура це знала — Черрі могла бачити все, що відбувалося в кімнаті. До того ж, якби Лаура захотіла вийти з кімнати, їй би довелося крізь нього пройти. Вона стояла непорушно, втискаючись у стіну. Господи, та вона аж зіщулилася від жаху. Лаура пильно вдивлялася крізь штору, з її вуст вирвався болісний стогін ще до того, як вона різко затримала дихання. Вона не повинна дозволяти їй цього, але Лауру наче паралізувало. Жінка стояла так, як їй здалося, цілу вічність, не здатна наважитися визирнути з вікна ще раз, щоб перевірити, чи й досі Черрі була там, коли раптом почула собачий гавкіт. Маленький собачка, бо гавкіт був дзвінкий, щасливий… Або, можливо, цуценя. Цуценя. Лаура відсунула штору й побачила, що там, навпроти сусідського саду, на повідку Черрі тримала цуценя коричневого кокер-спанієля. Воно крутилося навколо неї, плуталося в повідку й лизало руки, коли Черрі опускала їх, щоб заспокоїти його.
Лаура витріщилася на нього.
Потім Черрі несподівано глянула вгору, і Лауру сповнив шалений гнів на її невимушену зверхність. Навіть не думаючи, що робить, Лаура відпустила штору й побігла сходами вниз так швидко, що майже спіткнулася. Ривком відчинила вхідні двері й вибігла на тротуар.