Я люблю свого сина. Лише це мало значення. І не важливо, що вона збиралася зробити дещо жахливе. Їй подарували можливість, — проблиск світла протягом останніх виснажливих місяців, — і Лаура знала, що мусить нею скористатися. Вона годинами билася над цим, але тепер, коли рішення було остаточним, відчула хвилю жаху від того, що їй доведеться сказати. Ці слова розірвуть її на шматки. Таке було вперше. Подумки вона коротко повторювала їх, однак ці слова, слово не вкладалося в голові: її єство несамовито відкидало його.

Пройшовши до раковини в сумісній ванній кімнаті, зовсім поруч із його окремою палатою, вона глянула на своє відображення в дзеркалі. Короткий погляд у втомлені блакитні очі переконав її, що душа ще й досі на місці. Ні відблисків зелених райдужок, ні демонічно звужених зіниць. Хоча вона й виглядала ще більш утомленою, її шокувало те, як сильно вона постаріла. Навколо рота й очей побільшало зморщок. А ще були смуток, непогамовний відчай, від якого вона безнадійно намагалася відгородитися цією новою дорогою лікарнею, найкращими лікарями, яких тільки змогла знайти, та примарною надією. На якусь хвилину вона забула, що збиралася зробити, і думала лише про те, що мало невдовзі статися. Під тягарем цього горя вона, схопившись за раковину, зігнулася. За кілька секунд випросталася. Нічого не змінилося.

Черрі поверталася сьогодні. Лаура перевірила, і виявилося, що рейси з Мехіко зазвичай прибувають до Хітроу рано-вранці. Вона глянула на годинник. Можливо, дівчина вже встигла дістатися до своєї квартири в Тутінгу[1].

Коли Лаура взяла телефон, до горла їй підступив клубок, однак вона із зусиллям змогла-таки його проковтнути. «Я мушу зробити все як слід. Будь-яка мати вчинила б так само», — повторювала собі знову й знову, як мантру, щоб витримати все це.

Обережно набрала номер. Її почало лихоманити, а потім кинуло в холодний піт від хвиль страждання, що накочувалися на неї одна за одною. Скоро її життя скінчиться. Життя, яке мало сенс. Тримаючи телефон обома руками, щоб угамувати тремтіння, вона чекала, поки в слухавці стихнуть гудки.

Сьогодні в Лаури було гарне передчуття. Щойно розплющила очі, як її охопило приємне хвилювання, неначе на початку свята. Вона встала й одягнулася ще до сьомої тридцять уже спекотної липневої суботи. Пройшовши коридором до спальні Даніеля, вона прислухалася, однак у кімнаті, де, поки він навчався в медичному університеті, підтримували чистоту й затишок, було тихо. Він усе ще спав, що й не дивно, адже останні кілька ночей повертався додому значно пізніше після того, як вона йшла спати. Даніель уже цілі два дні як повернувся з навчання, а вона його й досі не бачила. На роботі завал, тому вона йшла рано-вранці, а коли поверталася, його не було вдома. Без сумніву, зависав із давніми друзями. Перебуваючи в невіданні, вона заздрила їхнім розмовам. Їй хотілося почути все, увібрати в себе, насолодитися хвилюванням від того, що він лише починав свою кар’єру, та із задоволенням провести з ним літо перед тим, як він поїде на базову професійну підготовку. Сьогодні був їхній день: жодних термінових, внесених останньої хвилини змін у драматичному серіалі для ITV, де вона була продюсером, — через них вона й затримувалася в апаратній аж до дев’ятої, — жодних зустрічей, лише день разом, мати й син.

Усміхаючись, вона прочинила двері. Кімнату заливало сонячне світло, фіранки були розсунуті, а ліжко застелене. Спантеличена, вона завмерла на мить, а потім зрозуміла, що він, напевно, спустився, щоб приготувати сніданок. Щаслива від того, що він уже прокинувся, Лаура заквапилася сходами вниз у своєму кенсінгтонському будинку[2] й відразу ж побігла на кухню. Там було порожньо. Вона озирнулася, трохи збентежена, у душу вже закрадалася тривога. А потім побачила клаптик паперу на стійці. У записці недбалим почерком було написано: «У підвалі. Буду ГОЛОДНИЙ!» Лаура всміхнулася. Він знав, що вона ненавиділа називати те місце підвалом: це слово відгонило вдаваною скромністю. Бісова прибудова, яка замість того, щоб іти вшир, пішла вглиб і коштувала її чоловікові цілого статку. Та все одно вона була нітрохи не гірша за те, як він її назвав. За словами Говарда, він хотів мати «барліг», і вона б посміялася з такого безглуздого применшення, якби тільки не знала, що знадобився він йому, щоб утекти від неї. Одного вечора Говард так по-буденному про це повідомив, сказавши, що було б не зайвим, якби «хтось із них мав трохи простору», а Лаура доклала всіх зусиль, щоб приховати здивування та образу: вони й так майже не бачили одне одного: він завжди був в офісі, або грав у гольф, або ховався у своєму кабінеті. Потім Говард найняв дуже вправних і дорогих будівельників, які розкопали землю під будинком і облаштували там гральну кімнату, винний погріб, гараж та басейн. Сусідів дратував увесь той шум, конвеєрні стрічки, що вивергали каміння з-під землі, та й загальне псування пейзажу, і Лаурі залишалося тільки просити вибачення, однак це було хоча б тимчасово й зовсім не схоже на зведення чотириярусного підземного бункера сталевого магната, який жив нижче вулицею, — через це в їхніх сусідів фасадні колони вкрилися тріщинами.

Спустившись ліфтом до басейну, вона почекала, поки затихне гудіння мотора, а потім ступила в лазурну напівтемряву. Даніель плив у басейні, розсікаючи пінисту воду, і, як завжди, коли Лаура його побачила, серце забилося частіше. Вона підійшла туди, де басейн був найглибший, саме тоді, коли він доплив до кінця своєї доріжки, і присіла біля краю води.

Він побачив її й зупинився, а коли легко підтягнувся з води й обійняв її, вода стікала по його сильних плечах. Лаура завбачливо запротестувала, однак Даніель усміхнувся й стиснув її ще сильніше, і тоді, нездатна опиратися, вона обняла його у відповідь.

Відчуваючи, як промокає її одяг, Лаура відштовхнула сина й глянула на темні плями на своїй жовтій сукні.

— Не смішно, — сказала вона, усміхаючись.

— Просто обійняв свою стареньку мамусю.

— Не надто стареньку.

У душі Лаура все ще вважала себе двадцятип’ятирічною й часто дивилася на інших жінок у чарівності середнього віку, ще не усвідомлюючи, що належить до того самого покоління. Її тішило, що вона не забула, як воно — бути молодою, причому тішило ще більше, коли відображення в дзеркалі підтверджувало, що хоч вона й гарно виглядає як на свій вік, проте їй уже зовсім не двадцять п’ять.

— Облиш, ти ж знаєш: усі хлопці мріють про тебе.

Вона всміхнулася. Їй і справді подобалося товариство друзів Даніеля, які так любили пофліртувати, а ще те, як вони підходили й ліниво схилялися на барну стійку і, звертаючись до неї «місіс К.», розхвалювали її французькі тости. Вона вже давно не бачила їх.