— А вона розповіла тобі про те, як повелася зі мною? Вона збрехала мені! Сказала, що її син помер, щоб я більше не змогла його побачити.

Черрі очікувала, що її слова матимуть правильний вплив, що її мама відступить, як і завжди. Венді боялася засмучувати доньку й говорила лише те, що та хотіла чути, не бажаючи віддалятися ще більше. Проте Венді дивилася на неї по-іншому, такого погляду Черрі ніколи раніше не бачила, і це налякало її.

— Не можу повірити, що ти це зробила, — сказала Венді. — Усі ті вчинки. Ти вбила цуценя?.. Що з тобою не так?

— О Боже, припини це. Я врятувала його від жалюгідного існування. Тобі не варто було його бачити. Бідолашні тваринки, усі в клітках, їм ніде бігати, без світла, без повітря. У нього було нікчемне життя. У нього не було майбутнього через те, де воно народилося, — випалила вона.

У Венді слова застрягли в горлі.

— Хочеш сказати, що ти… Ні… — Вона зробила крок їй назустріч. — Після смерті твого тата я всі ці роки важко працювала. Інколи це доводило мене майже до смерті, але ти ніколи не йшла з порожніми руками. Ми бачилися рідше, ніж мені того хотілося, але я сподівалася, що, глянувши на мене, ти помітиш у моїх діях щось хороше. Можливо, я маю небагато. Але все це я заробила. І ніколи не витягувала це ні з кого іншого, як п’явка.

Тремтячи, Черрі дала їй ляпаса. Венді скрикнула й схопилася за щоку.

— Перепрошую, — вантажник ніяково топтався у дверях.

Черрі розвернулася.

— Що?

Він підняв руки.

— Я все закінчив. Уже їхатиму. — Він не зміг зникнути достатньо швидко.

Черрі стривожено розвернулася до матері.

— Я знаю, ти соромишся мене, — тихо промовила Венді, — але і я соромлюся тебе, — і відвернулася.

Очі Черрі спалахнули. Несподівано вона знову відчула себе дівчиною з Кройдона, ніким. Тією, чиє майбутнє було обмежене, тією, котра не могла втримати хлопця з кращим минулим. Її переповнювали емоції, тому їй потрібно було кудись вийти. Черрі квапливо вибігла з квартири, а потім сходами вниз і надвір. Вантажник уже поїхав і цієї миті прямував до Кенсінгтона. Тремтячи, Черрі пройшла вулицею далі до Даніелевого мерседеса. Руки схрестила на грудях, очі пашіли гнівом. «Та як вона посміла?! Як та чортова жінка посміла встромити сюди свого носа?!» Ненависть струменіла з неї, наповнювала повітря, яке вона видихала. «Що в біса вона робила, прийшовши побачити мою матір?! Так, наче я була дитиною! Вона душила тим, як поводилася з Даніелем. Бісова одержимість! Несправедливо ось так контролювати життя інших людей, топтати мрії інших». Черрі люто витерла сльози рукою й зціпила зуби, щоб не заплакати. Коли вона сіла в машину, її гнів важким каменем осів у грудях. Тож Лаура таки хотіла розлучити їх із Даніелем, вона не послухала, і чим більше зусиль докладала ця жінка, тим сильнішав гнів Черрі. Чому вона просто не може відвалити? Зникнути? Якби тільки з’явився якийсь автобус і збив її. Чи стався якийсь нещасний випадок, чи щось іще. Цікавим у нещасних випадках було те, що ти ніколи не знаєш, коли вони трапляться, але один раз підсковзнувся, невдало обрав час, і ти вже в історії. Стертий. Проблеми більше не існувало, і звинувачувати було нікого. Це було б фантастично. Якийсь час вона, занурившись у своє обурення та співчуття до самої себе, плекала цю думку. Проте реальність усе одно наздогнала її. Нещасні випадки не трапляються просто тому, що ти цього хочеш. Усе ще гніваючись, вона різко від’їхала, кинувши авто в транспортний потік. Руками міцно стискала кермо, дивилася лише перед собою, проклинаючи кожного, хто недостатньо швидко рушав на зелене світло, кожного, хто вагався на об’їзному шляху. Вона прямувала до Веб Естейт, не до кінця усвідомлюючи, чому це робить, а потім зупинилася й глянула крізь автоматичні ворота, які швидко зачинилися. Біля неї заблимало світло, і вона побачила, як проїхала ще одна машина, і ворота перед нею розчинилися. Без вагань вона виїхала на дорогу й рушила слідом. Згодом це авто звернуло на одну з житлових вулиць, а Черрі поїхала знайомим маршрутом — до будинку Ніколаса. Доїхавши до Сілвер-лейн, оточеної з боків чотирма рядами срібних березових дерев, Черрі зупинилася посеред вулиці. Он він, величезний маєток із вісьмома спальнями. Вона проїхала ще кілька футів, так, щоб побачити крізь дерева спальню Ніколаса, і, стривожено сподіваючись, думала про те, чи побачить його. Чи їхні з дружиною силуети у вікні, коли він обіймав би її за талію. Можливо, він би помітив її. Спустився б до неї. Вона зробила б усе, щоб він побачив обручку, невимушено згадала б у розмові Даніеля. А потім Черрі відчула себе повною дурепою. Він переїхав. Ніколас із дружиною переїхав. Тепер у них власний будинок та власне життя. Відчуваючи шалене приниження, Черрі поїхала звідти так швидко, як тільки могла.