У своїй книзі «Як французи винайшли кохання» (
Структурована гра, яку Еспен Кушвік описує як ранні етапи зародження мистецтва флірту, також прагне до невизначеності, але лише для однієї сторони. Майстер пікапу сам хоче мати контроль над результатом і вивчає різні хитрощі та методи для цього. Серед найменш приємних можна назвати так звані техніки спротиву в останній момент (
– Так, метод не надто красивий, але він і не є необхідністю. Це лише один з маніпулятивних прийомів, які не про справжність, а тому нам вони не дуже подобаються.
Він задумався, покрутивши перстень на великому пальці.
– З тих прийомів, які ми застосовуємо частіше, найближчий до маніпуляції той, коли ми розпитуємо і намагаємося дізнатися від дівчини якнайбільше інформації про неї. Я сиджу, слухаю, і мені цікаво, але водночас головою розумію, що чим більше вона мені розповідає, тим сильніше прив’язується. Я знаю, де прокласти межу, тож якщо це ситуація, де є флірт, то ми не повинні розмовляти про роботу, краще перейти до чогось більш приємного, сповненого почуттів. Секс, подорожі, захоплюючі пригоди, щось нелогічне. Якщо розмова виходить на шлях логіки, то спробуй тільки потім з нього зійти, далі секс і не світить.
Під час розмови з Кушвіком мене вразило, наскільки його принципи перегукувалися з тим, на чому базуються майстер-класи з літературної творчості та театри імпровізації. Дивуйте, робіть несподівані повороти, слухайте, реагуйте, не мовчіть, розслабтесь, будьте в ситуації. Все це різні способи звільнитися від контролю та навчитися жити з невизначеністю, прийняти її. У кращому випадку мистецтво пікапу можна вважати за вправу зі створення цікавих ситуацій з невизначеними результатами. У гіршому випадку – це таран на шляху до заздалегідь визначеної мети.
Історію кохання в нашій культурі можна розглядати як постійну боротьбу між двома суперечливими принципами: з одного боку – бажанням чогось постійного, передбачуваного та надійного, з іншого – потяг до непередбачуваності, яка пробуджує кохання та робить його привабливим. Балансування між цими двома суперечностями породило такі слова, як пристрасть, романтика та вірність, а різні традиції розглядали вияви кохання: і як
– У нашому суспільстві склалося цілком неправильне уявлення про чоловіків. У голлівудських фільмах показують чоловіків, які бігають за дівчиною з квітами, чоловіків, які ніяк не можуть добитися коханої, чоловіків, які сидять і ниють. Але дівчат не приваблюють хлопці, які бігають за дівчатами. Ніколи не приваблювали і не приваблюватимуть. Основна наша мета – змусити дівчину, аби вона сама добивалася хлопця. Зазвичай дівчина отут, високо, а хлопець там, внизу, – він наочно продемонстрував це жестами. – Там, знизу, хлопець бачить дівчину недосяжною, правда ж? Тоді немає ніякого балансу, а ми хочемо цей баланс повернути.
Ніл Штраус, який продемонстрував для широкого загалу прийоми пікаперів у 2005 році, видавши свою книгу «Гра: Проникнення в таємне товариство митців з пікапу» (
З цієї точки зору не пікапери обманюють когось, а це їх самих обманули. Вони дивилися історії Голлівуда та слухали веління матері бути хорошим хлопчиком, ніхто не навчав їх соціальним кодексам та невербальній мові. Тоді як у жінок соціальні компетентності більше «в крові», сформовані на основі спроб і помилок. Чи можна звинувачувати таких соціальних невдах у тому, що вони хочуть надолужити згаяне у свій спосіб: читаючи літературу чи зависаючи на інтернет-форумах? Чи, можливо, мають рацію ті, хто вважає, що підступна романтична ідеологія руйнує суспільство?
У старі добрі часи «справжнє кохання» не було причиною для шлюбу, бо формування таких зв’язків базувалося не на любові, а на більш надійних цінностях, таких як здоров’я, соціальний статус та фінансова забезпеченість. Якщо хтось й відчував себе обманутим, то це траплялося радше у випадках, коли жінка виявлялася безплідною чи просто народжувала дівчинку. Або коли статки партнера виявлялися не такими значними, як гадалося. Не подумайте, про любов добре знали і раніше: пісні про кохання існували ще в Давньому Єгипті, Сапфо у своїх віршах оспівувала пристрасть у Давній Греції, а римський поет Овідій писав про кохання настільки вільно, що через свою «Науку кохання» (
Проте, здається, в Середньовіччі західне уявлення про кохання різко змінилося. Пристрасть і закоханість, як і раніше, розглядалися як п’янкий, але небезпечний елемент, на відміну від шлюбу. Проте в ті часи виникла нова ідея романтичного кохання, яке, здавалося, уявлялося суперечливим поєднанням і еротичного бажання, і доленосного духовного єднання. Такій формі кохання не судилося стати тілесною втіхою, і це робило її сильнішою. Відповідно до загальноприйнятого історичного погляду, наше сучасне розуміння романтичного кохання випливає з культивування почесної любові між лицарем та дамою серця, оспіваної французькими середньовічними трубадурами. Лицар мав захищати честь жінки і служити їй до останніх днів, не претендуючи ні на фізичну близькість, ані на шлюб. Насправді романтичні стосунки у шлюбній парі вважалися чимось немислимим і недоречним. У той час шлюб настільки ретельно регулювався економічними та політичними чинниками, що важко було пов’язати його з безкорисливою любов’ю. Можливо, саме тому виникла потреба виражати романтичні фантазії у поезії та піснях. Справжнє кохання здавалося обманом.
Професор Талбот Дональдсон у своєму есе «Міф про куртуазну любов» (
З іншого боку: якщо щось і залишилося за межами історичних матеріалів, то романтичні стосунки можна вважати саме однією з таких таємниць. Дехто тлумачить історію так, що високе почуття кохання почалося з фантазій, які зрештою чоловіки та жінки втілили у реальність, точно так само, як доблесний Дон Кіхот намагався жити за лицарськими романами. Інше питання в тому, наскільки метафоричними були трубадури у своїх текстах. Складається враження, що в багатьох піснях дійсно йшлося про подружню зраду, хоча цілком можливо, що так метафорично описували лише духовну близькість – у цьому й вся суть, що кохання ставало сильнішим, коли розгорталося лише в духовному вимірі. Старі тексти слід трактувати з обережністю. З іншого боку, наївно вважати, що раніше люди збуджувалися менше, ніж тепер. Загалом історична картина виникнення кохання, як і саме кохання – річ складна.
У своїй пісні «My Old Man» Джоні Мітчелл співає: «We don’t need no piece of paper from the City Hall, keeping us tight and true»[19]. Для покоління моїх батьків це речення мало раціональний сенс, воно обґрунтовувало ідею про те, що старомодний інститут шлюбу не мав нічого спільного зі справжнім коханням. Ця ідея ще не викоренилася повністю, я чув ту саму фразу Мітчелл і від людей мого покоління. Якщо чесно, я й сам до неї вдавався, коли всі ці роки вважав, що одруження не має ніякого сенсу. Я хитав головою, коли мої колись такі розумні друзі ставали жертвами і розчинялися в цьому пережитку минулого.
Подібне ставлення виражається і у фільмі «Чотири весілля і один похорон», коли герой фільму Ґарет висуває теорію про те, що люди одружуються, коли у них закінчуються теми для розмов. Тоді приходить час для шлюбу та дітей, бо це породжує нові теми, дає парі можливість обмінюватися думками, планувати та реалізовувати щось разом. У цьому контексті малося на увазі, що альтернативою такому сценарію було б усвідомити, що стосунки розпадаються, і закінчити їх, хоча такий варіант і міг бути куди важчим. І твердження Мітчелл, і думка Ґарета базуються на переконанні, що справжнє кохання, якщо воно достатньо сильне, не потребує ніяких інших опор. Обидві ідеї не такі вже й сучасні та бунтарські, якими я вважав їх у молодості, оскільки вони продовжують традицію розділяти романтику та шлюб, яка сягає ще часів Середньовіччя, якщо не раніше.
Ідеї французьких трубадурів про справжнє і чисте кохання, вільне від тягаря шлюбу, розвивалися на Заході і вплинули на формування сучасного ідеалу кохання, яким ми його знаємо сьогодні. Але десь у дорозі цей бунтарський ідеал також було інституціалізовано і кохання почали сприймати за показник щасливого сімейного життя. Суперечності поєдналися, і з плином століть слова «кохання» та «шлюб» усе частіше стали вживатися в одному реченні. Соціолог Ентоні Ґідденс вважає, що романтичне кохання у сучасному розумінні виникло у XVIII столітті, разом із відокремленням поняття особистості від соціальних та релігійних структур. З появою роману як нового літературного жанру, люди, натхненні романтичними історіями, почали сприймати життя більше як розповідь про дві людські долі, що пов’язувалися наперекір зовнішнім соціальним обставинам. Такі історії були часто дуже ідеалізовані, у них переважно йшлося про те, що чоловічі та жіночі цінності різні, але в сімейному житті вони доповнюють один одного і стають єдиним цілим.
У XX столітті, на думку Ґідденса, на зміну романтичному коханню прийшов ідеал справжнього кохання, а старі традиції ще більше відійшли в минуле. Особистість кожної людини вже не була обов’язково пов’язаною зі сім’єю та домом. Кохання вже не було тим, що випливає зі стосунків із конкретною людиною. Чи радше поняття любові перенеслося на іншу особу – себе. Любов стала частиною процесу саморозвитку, а партнерство тепер не було союзом на все життя, а радше чимось, що тривало доти, поки кожен партнер отримував достатньо від такої форми співіснування. А оскільки вже не треба було йти до зовнішніх владних органів, як-от церква, держава чи родина, щоб скріпити ці стосунки, єдиним, до кого можна звернутися, був інший партнер.
Метою справжнього кохання стало не нав’язати якісь стандартизовані ролі, а з’ясувати «справжню природу» партнера, знайти в ньому своє відображення. Цей новий і більш демократичний тип кохання передбачав здебільшого стосунки двох рівноправних партнерів, і одній половині цих стосунків такі зміни особливо пішли на користь. Емансипація жінок сприяла створенню норм, за якими одна сторона фінансово та юридично вже не підпорядковувалася іншій. Крім того, нові методи контрацепції, розвиток медицини та зменшення кількості дітей зробили шлюб менш ризикованою справою для жінок. Вони переставали боятися важких пологів та небажаної вагітності, а ще отримали більше можливостей для самореалізації. Проте така свобода вплинула не тільки на жінок, але й на чоловіків: вона породила невпевненість у собі. Стосунки немов перетворилися на довгі переговори: у нас все добре? Ти досі ще любиш мене? Чи можу я тобі довіряти?
У своїй книзі «Кохання в західному світі» (