Одна з причин, чому косметична хірургія так провокує наші індикатори моральності, – тому що об’єктом маніпуляцій, які ми звикли у формі дизайну продукції та маркетингу сприймати нормально, стає людське тіло. Ми вже знаємо, що всі елементи зовнішнього світу можуть виявитися фальшивими, проте власне тіло хотіли б уберегти від зовнішнього втручання. Зрештою, всі сходяться на тому, що краса «йде зсередини», при цьому деякі вважають, що внутрішнім джерелом повинна бути особистість, а інші в цьому випадку говорять радше про гени. У будь-якому разі, звертатися до хірурга задля штучного зовнішнього відображення тієї внутрішньої краси – обман. Це нівелює будь-яку віру в певний культурний ідеал, особливо якщо хірургічна робота настільки якісна, що ми більше не можемо відрізнити справжнє від фальшивого, як у історії про обманутого китайця. У нашому уявленні людське тіло, подібно до золота і природи, має бути запорукою оригіналу. Але ми живемо в часи, коли стає все важче зрозуміти, чи фізичні особливості у людей від народження, чи є лише копіями зі списку ідеальних форм носа, запропонованих хірургами.
У статті з журналу «New York Magazine» 2008 року, що описує найновіші тенденції пластичної хірургії, один із пунктів говорить про те, що на зміну популярності «носа
Ми досі вважаємо, пластична хірургія – це забаганки американських багатіїв, серед них такі як Демі Мур чи Мадонна, та амбіційних молодих азіаток. Але гендерна картина в процесі змін – у 2009 році я навіть брав інтерв’ю в адвоката з Нью-Йорка, який використовував ботокс на лобі, щоб позбутися зморшок і таким чином виглядати більш переконливо у суді. З першого погляду це годі й помітити. Щороку народжуються тисячі дітей, яким судилося все своє дитинство провести в товстих окулярах, навіть якщо жоден з їхніх батьків не носить окулярів чи лінз. Незважаючи на те, що серед норвежців мало хто вдавався до хірургічних втручань південнокорейського формату, лазерна корекція зору набула значного поширення. Напевно, багато людей стверджуватимуть, що роблять це з практичних міркувань, але, ймовірно, ми йдемо на такі кроки також у цілях приховати наші природні недосконалості. Я сам зробив лазерну корекцію зору і досі сумніваюся, що виробники лінз та клініки, які займаються лазерним втручанням, мали б такий же надійний дохід, якби окуляри в певній мірі досі не асоціювалися б з офісними щурами та образливими прізвиськами.
Потрібно не так багато фантазії, аби знайти зв’язок між пластичною хірургією та сучасною індустрією краси. Можливо, це одна з причин того, чому історія про китайське розлучення так довго була в засобах масової інформації та на вустах. Читачі чи щонайменше редактори відчувають, що ця проблематика нам близька. То наскільки нам дозволено вдосконалити себе, перш ніж це розглядатиметься як обман? Більшість людей, схоже, погоджуються, що між естетичною хірургією та звичайною декоративною косметикою різниця є. Можливо, тому, що макіяж, окрім фінансових вкладень, все-таки поки вимагає й певних особистих зусиль? Ну і, якщо чесно, то макіяж зазвичай помітний всім? Але чим же хірургічна корекція зовнішності насправді відрізняється від усіх інших косметичних покращень, до яких ми вдаємося? Мало хто сприйматиме окуляри чи ліки, що розріджують кров, за обман, хоча й вони не є природними допоміжними засобами. А як щодо брекетів та інших способів вирівнювання зубів: чому вони не завжди сприймаються на дорослих, хоча на дітях вважаються абсолютно нормальними?
Девізом у колах технократів є «Технологія – це назва допоміжних засобів, які ще поки не працюють». Нові технології, на кшталт косметичної хірургії, можуть викликати підозри, тоді як старі технології здаються природними. Гарвардське дослідження 2011 року показало, що жінки, як правило, сприймаються більш компетентними та надійними, якщо вони більше уваги приділяють макіяжу та одягу. Економіст Девід Гамермеш у «New York Times» дав коментар, що макіяж виглядає більш «соціально надійним». Якщо він має на увазі, що це більше властиво людям, то така заява вказує на простий факт: зустріти жінку без макіяжу у професійних колах США доволі незвично. У цьому сенсі косметична хірургія, можливо, й здається більш кардинальними засобами, проте не несе в собі якоїсь нової чи неприродної тенденції. Нормально, що люди одягаються і виглядають по-різному, подобається вам це чи ні. Як сказав філософ Деніел Деннет: «Одяг є частиною розширеного фенотипу
Сьогодні виглядає на те, що криза, яку пережило мистецтво живопису після появи фотографії, тільки збагатила його. Художники знайшли нові способи зображення реальності: імпресіонізм, експресіонізм, кубізм та абстрактне мистецтво дали нам абсолютно новий простір естетичного вираження. Сьогодні традиційній фотографії кидають виклик нові технології, які, схоже, не так спадкоємці, як паразити. Програми цифрової обробки зображень здатні накладати зображення одні на одних та змінювати кольори, вміст та деталі настільки витончено, що неозброєним оком годі й помітити. Фотографії фотомоделей регулярно обробляють у фотошопі: талія зменшується, сідниці округлюються, а ноги стають довшими.
Через досягнення косметичної хірургії ми тепер читаємо оригінали через копії. Це підтекст багатьох критичних закидів проти індустрії моди: ми настільки звикли до цифрових маніпуляцій, що тепер прагнемо мати такий самий вигляд, як на оброблених фото. І це нам постійно нагадує про те, що працювати над тілом і формами значно важче, ніж з пікселями, та й результат не завжди такий втішний. Ми постійно балансуємо між реальним світом та світом, яким ми його представляємо, а сьогодні тенденція веде до того, що провалля між цими двома світами стає ще більшим.
Справжній скандал виникає лише тоді, коли вряди-годи в зображеннях новин викривають фейк, наприклад, коли «Los Angeles Times» у 2003 році на першій шпальті надрукувала вражаюче зображення: британський солдат зі зброєю попереджувально махає рукою іракцеві з дитиною на руках. Виявилося, що фотокореспондент Браян Волскі з 20-річним стажем роботи наклав одне на інше два різних зображення, щоб «зробити композицію кращою». Його було звільнено. Коли в 2006 році виявили, що фотограф Аднан Гаджі додав трохи диму, аби ліванські бомби на фото виглядали більш драматично, інформаційне агентство «Reuters» видалило майже тисячу його фотографій зі своїх фотобанків.
Ці приклади привертають багато уваги, але, можливо, відвертають її від чогось ще жахливішого. У світових інтернет-виданнях, у рекламі та брошурах тепер все частіше використовуються зображення, які не піддавалися цифровому редагуванню, просто тому, що жодного стосунку до справжніх фото на камеру вони не мають. Цифрові технології, які ми знаємо з кіноіндустрії, зараз застосовують для створення «картинок» безпосередньо комп’ютерами «з нуля». У статті журналу «Wired» від 2013 року демонструються зображення інструментів, фотоапаратів, автомобілів, спортивних костюмів – усі вони створені штучно в програмі Keyshot, і жодне з них не відрізняється від справжніх фотографій тих же речей. Цифрова обробка зображень, яка раніше паразитувала на фотографіях, зроблених на реальні камери, стала незалежним механізмом.
Коли виробники вирішують створювати цифрові версії, або ж 3D-зображення, а не наймати фотографа, то насамперед тому, що цифрові модулі зображення набагато легше адаптувати. Так само, як автонастроювання має великі практичні переваги для студій звукозапису, дизайнерам не треба працювати з небажаними бліками чи відбитками пальців на штучно створеному зображенні смартфону, наприклад. Сьогодні найбільший попит мають повністю цифрові зображення матових та глянцевих об’єктів. Через технічні обмеження поки ще складно створювати ідеальні зображення людей у цифровій версії. Коли світло потрапляє на нашу шкіру, воно не відбивається одразу, промені проникають під поверхню, де ці промені заломлюються, а тоді вже відбиваються назовні. Це одна з причин, чому м’які органічні матеріали важко відтворити, адже комп’ютерні програми повинні бути напрочуд розвиненими, аби створити достовірну ілюзію світлових ефектів. Проте вони поступово вдосконалюються. У статті «Wired» також продемонстровано зображення обличчя, половина якого створена цифровим методом, а половина – справжня фотографія. Мені важко було помітити різницю.
Зображення, створені комп’ютером, є одним із багатьох прикладів того, що ми все більше контактуємо з цифровою версією світу замість його реальної версії. Коли нам потрібна допомога, більше не обов’язково звертатися до іншої людини, можна знайти відповідь у пошуковиках, тож ми переписуємося з роботами. Якщо ми хочемо щось купити, то робимо це онлайн. Коли збираємося слухати музику, то шукаємо в інтернеті, а не вставляємо компакт-диск. Ну а для маркетологів цільовою аудиторією тепер може бути ціле покоління. Такою була тема презентації рекламного агентства «JWT» на фестивалі інновацій «SXSW» у 2013 році. Компанія провела опитування, яке показало, що люди віком до 34 років були більше за старше покоління зацікавлені у колекціонуванні старих предметів на кшталт програвачів та друкарських машинок, у них були сильніші почуття до паперових книг і журналів, і вони більше вірили, що «подряпини та сліди надають речам унікальності».
Не так давно об’єкти оцінювали насамперед за їхньою якістю, байдуже, старі вони чи нові. В кінці XIX століття люди почали цікавитися антикваріатом, приблизно тоді ж було налагоджено масове виробництво товарів. Так само як картини переосмислили через фотографію, старі речі ручної роботи набули більшої цінності, а сліди та подряпини виконували ту саму функцію автентифікації, що й підписи на картинах та сліди реставрації. Це називається красивим словом «патина». Один із прикладів нових традицій аристократів – надавати перевагу зношеним перським килимам, а не новим, з тих самих міркувань стіл скатертиною вже не накривають – так ніхто не побачить, який він насправді давній. Однак, як і у багатьох інших випадках, коли є прагнення довести автентичність, головне – оточити себе тим середовищем, яке розділяє ці смаки. У Тегерані, наприклад, все інакше, там надають перевагу новим вишуканим копіям меблів прадавнього стилю, а не старовинним оригіналам.
Патину також можна підробити, як і все інше. У 1970-х роках майстер на ім’я Арман ЛаМонтань вирішив обманути кураторів музею, створивши власний екземпляр «крісла XVIII століття». Він змайстрував стілець, обпалив його, зробив насічки, наніс кілька шарів фарби і знову витер їх, а також штучно зістарив крісло, вимочивши його у ванні з сіллю та димі. Коли через деякий час на ринку крісло придбав музей Генрі Форда за 9000 доларів, творець зробив тріумфальне самовикриття. Проте його робота була виконана настільки досконало, що в це ніхто не повірив. Врешті-решт, стілець відправили на рентгенівську експертизу і виявилося, що всередині стільця залишилися сліди сучасних інструментів, які ЛаМонтань залишив навмисне, просто як доказ того, що це творіння його рук, а стілець – справжній підроблений антикваріат.
Фальшива патина здобула особливу популярність в епоху піку розвитку цифрових технологій. За допомогою Tumblr, Instagram та інших фотододатків усе більше людей можуть ділитися щоденними фотографіями, зробленими на чудові мобільні камери. За цими додатками стоїть безліч сервісів, які можуть переробляти мобільні світлини так, аби ті виглядали по-старомодному: додати віньєтку, зробити часткове розмиття, надати кольорам ефекту вицвілості. Ці фальшиві першотвори наштовхують на думку, що ми дуже сильно ностальгуємо за фотографіями минулого, адже за останні 20 років аматорська фотографія набула приголомшливого розвитку. Але існують й більш тонкі й неочевидні приклади цифрових імітацій аналога. Один з таких прикладів ми бачимо чи не щодня на картинках і у фільмах, навіть не замислюючись про це. Принаймні не замислювався ніхто, аж поки режисер Дж. Дж. Абрамс не зняв свій перший фільм «Зоряний шлях» у 2009 році.
Глядачі звикли бачити, як на екрані літають гігантські космічні кораблі, а сліпучі елементи на корпусах наповнювали простір світлом і давали бліки в об’єктивах камери. Але в фільмах Абрамса камери засліплювали не лише ракетні двигуни та зірки – навіть вогники на панелі управління всередині диспетчерської надсилали на екран мерехтливі промені світла. Затяті фанати «Зоряного шляху» та інші шанувальники науково-фантастичного жанру критикували фільм за його світлові ефекти, а рецензент журналу «Atlantic Magazine» Крістофер Орр описав другий фільм як «Експеримент, наскільки глядачі здатні терпіти відблиски лінз. У 3D ефекті всі ці бліки діють на нейрони очей, складається враження, немов на шосе їде зустрічне авто з увімкнутим дальнім світлом».
Протягом усіх років, починаючи із зародження фотографії, інженери працювали над усуненням спотворень та бліків у об’єктивах. Завдяки спеціальній обробці поверхонь сьогодні професійні лінзи забезпечують чітке зображення навіть при складному освітленні. Проте сучасні фільми та серіали мають ще більше бліків, ніж будь-коли. Чому ж саме такі футуристичні фільми, як «Зоряний шлях», мають найбільше цих давніх хиб? Пояснення криється у використанні режисерами так званого «ефекту кокосового горіха»: раніше, аби імітувати стукіт конячих копит у фільмах, брали дві половинки кокосового горіха, і стукотіли ними одна об одну. З розвитком технологій стало можливим відтворювати більш реалістичні звуки копит коней у різних середовищах. Однак глядачі до того моменту вже настільки звикли до кокосів, що справжні звуки звучали для них дивно, порушуючи створену фільмом ілюзію більше, ніж штучні.
За всю історію розвитку кіно і телебачення ми настільки звикли до світлових бліків, що тепер не помічаємо їх на свідомому рівні. Але підсвідомість пов’язує їх з якимись конкретними враженнями. Найбільш «справжні» жанри, на кшталт документальних фільмів, реаліті-шоу та аматорських відео, традиційно мали найнижчу вартість виробництва та найдешевше обладнання, тому ми сприймаємо недоліки зображення як ознаку того, що воно є ближчим до реальності. Починаючи з 90-х років застосовувати цей психологічний ефект стало популярно в тих випадках, коли виникала гостра потреба скоротити межу між уявою та відчуттям реальності: прикладами тут служать науково-фантастичні телесеріали «Вавилон 5», «Зоряний крейсер Галактика» та «Світлячок». Під час зйомок режисери використовували портативні камери, вони навмисно збивали фокус, перш ніж піймати персонажа, або створювали враження, немов не можуть повністю відстежити камерою рух космічного корабля, так часто виходило на аматорських відеороликах авіакатастроф. І, звичайно ж, бліки нікуди не ділися.
Така естетика справляла переконливе враження у фільмах та серіалах, але в комп’ютерних іграх штучність цих ефектів була більш помітною. Хоча їхні цифрові всесвіти ніколи не бачили ні аналогових, ні цифрових камер, світлові дефекти додавалися за замовчуванням: кожного разу, як з’являлося сонце, на екрані виблискували безліч незвичних бліків. Навіть у сфері фотографії, де боротьба з бліками тривала понад сто років, тепер стало популярним додавати їх у цифрових програмах при обробці зображення – саме для того, щоб уникнути певного постановочного відчуття ідеальності, задля якого фотошоп й був спершу створений.
Коли бліки з фільму «Зоряний шлях» з’явилися на екранах кінотеатрів, медіа обурювалися, писавши, що режисер Абрамс натиснув «додати» біля опції відблиску об’єктива у цифровому редакторі. Глядачам не подобалося, що їхню підсвідомість хотіли обманути дешевими трюками, тож відповіли вони контрударом: сатиричними мемами та відео з доведеними до крайнощів бліковими ефектами. Обурення та заклики до моральності, безумовно, були справжніми мотивами деяких глядачів, але для інших також було важливо продемонструвати власну компетентність і розуміння кіноіндустрії – як по-іншому пояснити пихатість, з якою вони так запекло критикували явище, яке ще донедавна не помічали й взагалі не знали про нього.
Коли самого Абрамса попросили пояснити таку кількість бліків, він зізнався, що, можливо, трохи переборщив. Але також він розповів і неочікувану річ: виявляється, всі ті бліки не були цифровим обманом. Режисер найняв помічників із потужними прожекторами, які світили ними довкола камер, направляючи їх під час зйомок на об’єкти на задньому плані, аби «створити відчуття, що за кадром щось постійно відбувається». Було зроблено багато спроб і помилок, щоб з’ясувати, які ракурси та переміщення давали найкращі блікові ефекти, і все це було зроблено на камеру. Те, що раніше було помилкою, згодом хитрою навмисне створеною ілюзією, а потім технічним прийомом, тепер стало окремим видом мистецтва.