Ресторан «Katz Deli» в Нью-Йорку прославився на весь світ не через своє меню, а тому, що тут знімалася одна з найвідоміших сцен кінематографу. Завдяки романтичній комедії «Коли Гаррі зустрів Саллі» (When Harry met Sally) у 1989 році мільйони чоловіків дізналися про здатність жінок імітувати оргазм. Головний герой Гаррі впевнений, що жодна жінка не здатна його обманути, а його подруга Саллі сприймає це як виклик, і щоб переконати його, просто за обіднім столиком у «Katz Deli» на очах у решти гостей видає звуки, які переконливо імітують звуки впадання у екстаз.

Дослідження науковців підтвердили те, про що йшлося у фільмі. В опитуванні, опублікованому в «Journal of Sex Studies» у 2010 році, 67 % гетеросексуальних жінок визнали, що імітували оргазм, тоді як лише 20 % чоловіків допускали, що їхні партнерки могли це робити. Такі результати особливо дивують, враховуючи, що 28 % чоловіків зізналися, що вони самі іноді вдають. Кілька інших досліджень підтверджують результати, хоча відсотковий розподіл різниться. В онлайн-опитуванні, проведеному 2012 року, 26 % з 1000 жінок відповіли, що імітують оргазм щоразу. За даними дослідницької групи з Канзасу, обман не завжди обумовлений тим, що жінки не могли досягнути оргазму, в більшості випадків вони просто гадали, що така кульмінація мала місце лише в певний відповідний момент. Очевидно, що в їхній свідомості вкоренився певний шаблон успішного статевого акту. Спочатку невеличка прелюдія, потім вагінальне проникнення, тоді кінчає жінка, а за нею й чоловік. Коли один з партнерів відчуває настання оргазму зарано, чи надто пізно, то воліє знайти зручний момент для імітації, аби не засмутити партнера.

З точки зору секс-просвіти такі переконання звучать дуже сумно. Можливо, людям варто відвертіше говорити про свої особливості досягнення оргазму і дозволити один одному дочекатися його природного настання, аби не вдаватися до обману. При цьому більшість із нас, ймовірно, готові виправдати таку брехню тим, що вона відбувається заради близької людини. Навіть якщо від цього наш секс не стає кращим, зате його можна розглядати радше як гарний ритуал, вияв співпраці, в якій обидві сторони намагаються діяти краще один для одного, підтвердити їхню спільність. І якщо комусь доведеться прикидатися, можливо, наступного разу це зробить інший партнер. І не тільки під ковдрою можна вдавати те, що є лише приємними ілюзіями спільного життя.

Як згадувалося раніше, ми схильні вважати себе кращими, ніж є насправді. Цей механізм називається позитивним самообманом, і виник, можливо для того, щоб підняти наше его і захистити від можливих ударів життя. У такого механізму є й менш привабливий побічний ефект: через нього нам може здаватися, що оточення тупіше й гірше за нас, адже про себе ми можемо судити лише в порівнянні з іншими. На щастя, з цього правила є винятки. Психологи виявили, що ми вважаємо наших найближчих партнерів кращими за себе, це явище називається позитивною ілюзією партнера. Ми підтримуємо такі ілюзії щодо досконалості наших близьких і в інтимних стосунках, навіть коли бачимо ознаки того, що реальність є іншою.

У 1995 році психологи Сандра Мюррей, Дейл Ґріффін та Джон Голмс провели дослідження, щоб визначити, чи кохання робить нас сліпими, чи, навпаки, далекоглядними. Поширеною позицією серед психологів є те, що позитивні ілюзії шкідливі для стосунків, оскільки у певний момент нереальні очікування розіб’ються об реальність, коли партнери пізнають один одного краще. Мюррей та інші, навпаки, вважали, що позитивні ілюзії могли допомагати нам долати перешкоди. В їхньому експерименті взяла участь 121 пара, 73 з яких через рік опісля все ще були разом. В процесі дослідження вчені порівняли самобачення учасників з картинкою, яку уявляли їхні партнери, та з їхніми власними уявленнями про ідеального партнера. Попередні дослідження показували, що наше самосприйняття має схильність бути завищеним. Коли пізніше виявилося, що учасники оцінювали своїх партнерів краще, як ті оцінювали самих себе, то це повинно було свідчити про високий ступінь ілюзії. В результаті ці найбільш ілюзійні випадки водночас в довшій перспективі виявилися найщасливішими і найтривалішими. Особливо в тих випадках, коли партнерів наділяли позитивними рисами, про які вони самі й не здогадувалися. Згодом інші дослідження охопили триваліші періоди, аж до 13 років, і вони всі підтверджували те саме. Мюррей та інші дійшли висновку, що викривлені уявлення не роблять нас сліпими, а радше допомагають створити картину бажаних взаємин, необхідний інструмент для втілення ілюзій у реальність.

Коли я готував власну весільну промову декілька років тому, то згадував інші промови, які чув на весіллях раніше. Більшість і найкращі з них були історіями. Кожне весілля схоже на написання спільного роману, де взаємні промови розповідають історію про те, як народилися, виростали і розвивалися їхні герої, а тоді дві окремі історії сплітаються в одну: герої знайомляться і стають парою. Історії часто підкреслюють особливості героїв та різні події в їхньому житті, але всі ці дрібні клаптики, навіть якщо вони бувають суперечливими, складаються потім в один цілісний сюжет. Тим, хто до свого весілля бував на багатьох інших, складно порівнювати власну реальність зі зворушливими історіями, які вони чули раніше. Але поступово виринають різні дрібні моменти, окремі події набувають форми. Наречений, наречена та їхні родини мають свої версії розгортання подій, і зрештою кожен гість весілля залишиться зі складною мозаїкою, яка формує його відчуття цієї пари. Певною мірою всі ці історії є ілюзіями, забарвленими власними асоціаціями та переживаннями оповідача. Але важко уявити кохання без такої історії, про те, як вони познайомилися, що привабило їх одне в одному, як вони зійшлися разом, які події формували їхні стосунки.

Історії жонглюють правдою, часто оминають певні моменти. З іншого боку, біологічні та статистичні дані є наукою і, ймовірно, більш реальні та надійні. Але важко уявити кохання без історії. Зрештою, любов виникає між двома різними індивідами, і як тільки ми починаємо збирати конкретні враження та особливості окремої людини, ми починаємо складати історію. Ми переповідаємо історії про себе, аби пізнати один одного, зблизитися. Сухі факти про хімікати та схильності пояснюють багато. Іноді, як у випадку з Деніелом Ґілбертом, наукові пояснення можуть вплинути на особистий вибір. І такий унікальний досвід для двох також перетворюється на історію, яку можна розказати у весільній промові. І якщо в природу історії закладено, що в деяких моментах деталі самостійно додаються до фактів, то хай так і буде. Істина не завжди є чимось справжнім для нас, людей.