Статус 

Уявіть, що ви самець жаби, яка досліджує невідому територію. Ви обережно пересуваєтеся поміж травинками дрібними стрибками, час від часу видаючи гучні квакання, повідомляючи про свою присутність, на випадок, якщо інша жаба претендує на цю територію. Коли на одне із ваших квакань відповідає цілий гурт, ви завмираєте. Готуєтеся до сутички, але дорогою ціною виходити з неї не хочете, тому, враховуючи всі чинники, спритно змінюєте курс і уникаєте подальшого провокування загрози.

Наша здатність інтерпретувати сигнали допомагає нам уникати неприємностей і веде нас по життю. Але не кожне джерело ми можемо інтерпретувати правильно. Задовго до сучасного маркетингу та лінгвістичних теорій, які пояснювали відмінності між знаком і тим, що він позначає, багато організмів навчилися користати з цієї оманливої прірви. Для управління та зміни сигналу не потрібні навіть сучасні технології, наприклад, зливні труби. Це доводиться прикладом зеленої жаби, яку біолог Марк А. Бі вивчав в Індіані в 1990-х роках. Він виявив, що самці змінювали тон своїх квакань, і почав шукати закономірності. Виявилося, що маленькі жаби найбільше модифікували звуки, переважно в ситуаціях, коли виклик їм кидали більші жаби. Тоді вони знижували тон свого голосу, переходячи на жаб’ячий бас. Чим нижчі звуки видають жаби, тим вони більші і небезпечніші. Та, як довели дослідження Бі, не завжди цим сигналам варто довіряти.

Вороги ставлять на карту все, аби перемогти, навіть ціною обману, чи то у випадку «хижак–здобич», чи коли мова йде про двох суперників у битві за здобич. Проте ареною для оманливих сигналів є і любовні справи. Якщо певний вид здатний надсилати сигнали потенційним ворогам для їх відлякування, то майбутніх партнерів ці ж сигнали можуть приваблювати. «Вигляд пір’я в хвості павичів, коли я дивлюсь на нього, наводить на мене жах!» – писав Чарльз Дарвін у листі до Ейса Ґрея у 1860 році. Не тому, що йому естетично не подобалася пишність пір’я, а тому, що він не міг пояснити це явище з еволюційного погляду. Як природній добір міг пропустити щось таке непрактичне? Художник Еббот Таєр, можливо, сприймав вигляд хвоста за ідеальний камуфляж, але в природному середовищі він насправді надзвичайно помітний для нападника. Через його важкість птахові також зовсім не легко втікати в екстрених ситуаціях.

Сьогодні найбільш прийнятним поясненням є теорія, висунута Амоцом Захаві, яку названо «принцип гандикапу» (handicap principle). Як згадувалося раніше, високі стрибки в повітрі можна сприймати як форму правдивих сигналів сили. Інший спосіб продемонструвати силу – постійно носити зі собою великі каменюки. Фактично це те, що роблять коні на іподромі в так званій гандикап-гонитві, де найсильніших коней додатково навантажують, щоб зрівняти шанси. Негативним ефектом є те, що кожен може побачити, який кінь найсильніший, просто відшукавши найбільш навантаженого. В основі гіпотези Захаві лежить ідея про те, що хвіст павича та інші неадаптивні сигнали – це своєрідна реклама власних генів, спрямована на потенційних партнерів, мовляв: «Поглянь, я ціле життя протягнув його на собі і досі живий, подумай, я можу передати ці добрі гени твоїм нащадкам».

Далеко не всі біологи приймають цю теорію пояснення оперення, але інтуїтивно зрозуміти її легко, і вона працює доти, поки за такі сигнали платиться своя ціна. Але що, якщо ці сигнали не створюють жодних проблем? У деяких горобців, наприклад, темна плямка на грудях є сигналом агресивності. Чим більша плямка, тим агресивніший її власник, і тим вище місце він посідає в ієрархії. На відміну від хвоста павичів, така плямка не створює додаткових незручностей для горобців. То чому плямки на грудях є далеко не в усіх? Чому інші горобці не прагнуть отримати вищий статус таким чином?

– У нас було кілька спроб пояснити це, – каже вже знайомий нам біолог Туре Шлаґсволд, який знає багато не лише про мухоловок, але й дещо про інших птахів, зокрема про статусність горобців. – Якщо взяти горобця з невеличкою плямкою і домалювати її більшою, далеко не обов’язково статус горобця перейде до вищого рангу, адже це повин­но супроводжуватися відповідною зміною поведінки. Оточення швидко помічає, коли поведінка не відповідна щодо розмірів плямки.

Як наслідок, на горобця з підробленою плямкою нападають частіше, ніж на інших, з таким самим розміром плямки, його статус, навпаки, падає, немов у покарання. В аналогічному експерименті з осами на розрисованих ос нападали в шість разів частіше, бо суперники відчували невідповідність між поведінкою та зовнішнім виглядом, це як видавати Volkswagen за Porsche. У лісових умовах, очевидно, дуже провокаційно видавати себе за сильнішого. Статус горобців піднявся лише тоді, коли їм вкололи тестостерон, і рівень їх агресивності зріс і став співмірним з розміром плямки. Схоже, тут напрошується висновок, якщо чимось погрожуєш, то повинен бути спроможним виконати цю погрозу. Як тільки в горобців підняли тестостерон і домалювали плямку, вони були у виграші. З невеликим «але».

– Ну, вони померли від передозування тестостероном, – каже Шлаґсволд. – Такий рівень тестостерону виявився несумісним із життям.

На певному рівні свідомості я, певно, завжди заздрив тим, у кого тестостерон зашкалював, у моїх асоціаціях то були спортсмени, хижаки, хулігани, красунчики та інші, хто мав життєрадісність і силу, словом, ті, до кого мені було далеко. Але Шлаґсволд пояснює, що тестостерон не обов’язково тотожний силі та стійкості. Він, наприклад, пригнічує імунну систему. Організм має обмежені ресурси, тому завжди існує баланс між пріоритетом агресії чи здоров’я. Загалом це відображено і в тому, що у тварин з великою кількістю тестостерону буде більше паразитів, ніж у тварин з низьким його вмістом.

– Це компроміс, – каже Шлаґсволд. – Live hard and die young[17].

Люди, які одночасно можуть підтримувати високий рівень тесто­стерону та імунну систему, неодмінно посилатимуть сигнали про свої переваги так само, як і ті, хто носить додатковий вантаж у вигляді камінців. Але також схильність до захворювань можна зменшити, якщо знизити рівень гормона, наприклад, якщо вести менш агресивний спосіб життя. За словами Роберта Тріверса, це одна з причин того, що одружені чоловіки живуть довше, ніж самотні – у них нижчий рівень тестостерону.