13. Чи є у вас болісні спогади?

14. Чи були у вас коли-небудь думки, що ваші батьки ненавидять вас?

15. У вас бувають сексуальні фантазії?

16. Чи сумнівалися ви коли-небудь у своїй гетеросексуальності?

17. Ви коли-небудь мали сумніви, наскільки ви вмілий сексуальний партнер?

18. Чи ви коли-небудь отримували задоволення від дефекації?

19. Ви коли-небудь хотіли зґвалтувати чи бути зґвалтованим кимось?

20. Ви коли-небудь замислювалися про самогубство як спосіб помститися комусь?

Саккейм і Ґур не мали на меті змусити людей зашарітися, просто хотіли дізнатися, наскільки добре люди можуть обманювати себе. Достатньо було лише підрахувати кількість «ні». Отримавши відповіді учасників експерименту, вони провели ще одну спробу. Дослідники попросили тих самих людей вимовити фразу «come here» і записали це на плівку, а потім дали їм послухати всі записи з багатьма чужими голосами, які промовляли те саме, в довільній послідовності. Здавалося б, людина одразу розпізнає власний голос серед незнайомців, проте виявилося, що це не так просто. До того ті, хто відповів «ні» на більшість запитань анкети, впоралися найгірше з розпізнаванням власного голосу. Вони не знали себе.

Чи знали? Фізичні вимірювання частоти пульсу, артеріального тиску та потовиділення показали чітку реакцію, коли люди чули власний голос, тобто себе вони чули, але не всі могли це розпізнати. Схоже, таким же чином їхня свідомість приховувала правду, даючи менш неприємні відповіді на провокаційні запитання анкети. З цього можемо дати визначення самообману – це здатність мати два різних сприйняття дійсності водночас, але дозволити собі визнати лише одне. Але для чого нам таке вміння? Можна було б подумати, що самообман – надто погана риса, аби отримувати її в дар від природи.

Погана риса чи ні, але в деяких випадках вона може бути доброю стратегією. Це довела психологиня Джоанна Старек з оновленою версією експериментів Саккейма і Ґура. Спершу вона поставила незручні запитання з анкети учасникам змагань з плавання, а потім запропонувала їм пройти додаткове тестування: їх помістили перед екраном, на якому короткими спалахами одночасно показувалися різні слова для кожного ока. Наприклад, ліве око побачило слово «втрата», а праве побачило «оплата». Коли ми піддаємось таким суперечливим враженням, дехто з нас схильний обирати найбільш позитивний варіант: ми побачимо те, що хочемо бачити. Експерименти Старек показали, що ті, хто відмовлявся визнавати приємність дефекації, були тими самими, хто відфільтровував «втрату» і бачив тільки «оплату».

Насамкінець Старек порівняла коефіцієнт самообману з результатами змагання з плавання. Виявилося, що кращі результати показали ті плавці, хто більше себе обманював. Сама Старек пише, що тренери в усьому світі часто називають це чемпіонським мисленням. Той, хто вміє переконати себе, що він найкращий, найсильніший і найшвидший, безперечно, матиме перевагу вирішального дня.

У своїй книзі «Природжені брехуни» Ян Леслі зазначає, що люди з добре розвинутою здатністю до самообману можуть впевненіше переконувати інших та створювати позитивне враження про себе. На роботі, де не зовсім зрозуміло, хто чим займається, ті, хто вищої про себе думки, вважатимуть, що роблять більше за інших, відповідно й поводитимуться більш наполегливо. Такі «сигнали компетентності» підхопить керівництво, тож впевнені у собі швидше отримають підвищення, від чого їхня думка про себе тільки ствердиться. Таким чином вони також братимуть на себе більше відповідальності, що часто приноситиме їм успіх, хоча наслідки можуть бути і негативними. Але оскільки успіхи вони вважатимуть власним досягненням, а помилки виправдовуватимуть обставинами, то в будь-якому разі справлятимуть враження компетентних та досвідчених, хоча й основа всього цього – самообман.

Звичайно, люди з високими амбіціями та самооцінкою також будуть корисними і суспільству: без ілюзій навряд чи так багато молодих людей наважувалися б розпочати новий бізнес, піти в політику чи написати роман. Автор Джордж Бернард Шоу казав: «Мудрі люди пристосовуються до світу. Немудрі люди намагаються підлаштувати світ під себе. Тож весь наш прогрес залежить від немудрих людей».

Але якщо світом рухають люди, які вдаються до самообману, то де нам шукати реалістів? На думку психолога Шеллі Тейлор, ми знайдемо їх серед тих, хто страждає на клінічну депресію, які «вважають, що мають більш правильні уявлення про себе, світ і майбутнє, ніж інші». В останні роки увага психологів була зміщена з помилкових уявлень тих, хто страждає на депресію, до так званого депресивного реалізму. Тобто проблема депресії не обов’язково криється в хибних уявленнях про світ, вона може полягати, навпаки, в недостатній хибності цих уявлень. Соціальний психолог Рой Баумайстер висловився про це так, начебто існує «оптимальний рівень ілюзії», тобто необхідна доля необґрунтованого оптимізму для зустрічі зі світом і нами самими.

Виробники мила «Dove» зазнали небувалого успіху навесні 2013 року, коли їхній проморолик вірусно поширився інтернетом. На відео жінки беруть участь у «експерименті», де поліцейський художник малює їхні портрети на основі їхніх власних описів себе, а потім ті ж обличчя на основі описів незнайомців. Портрети, зроблені з власних слів жінок, виявилися менш привабливими, ніж ті, що були створені на основі описів незнайомих людей. Мораль полягала в тому, що жінки ставляться до себе невиправдано критично. У відео деякі жінки плачуть, ймовірно, вони зворушені тим, наскільки красивими їх бачать інші, про що вони й не знали. Відео переглянули 29,4 мільйона разів і за перших десять днів кампанії ним поділилося 660 000 користувачів Facebook. Успіх ролику, ймовірно, означає, що ми позитивно реагуємо на повідомлення про те, що надто строгі в ставленні до себе, і що насправді красивіші, ніж думаємо.

Але, як виявляється, відео «Dove» повністю суперечить дослідженням вчених у цій галузі, які говорять про те, що більшість із нас сприймають себе кращими, ніж є насправді, не лише щодо вмінь та роботи, але й зовнішності. Експеримент, проведений Ніколасом Еплі та Ерін Вітчерч у 2008 році, показує ледь не протилежність «експерименту» «Dove». Дослідники сфотографували учасників дослідження та опрацювали їхні фото у цифровому редакторі, створивши більш та менш привабливі копії облич. Вони попередили учасників, що їм покажуть добірку фото, серед яких і недоторкані зображення, і серія модифікованих, завдання учасників – вибрати оригінали. Як правило, учасники обирали більш вдалі версії зображень, навіть попри те, що у вибірці були й реальні фото. Коли їх просили вибрати оригінали фотографій інших учасників, зроблених за три тижні до цього, більшість впоралася з цим завданням набагато успішніше. Висновок усіх згаданих вище експериментів спільний: у нас складається набагато більш реалістичне уявлення про незнайомих людей, ніж про обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі щодня.