Фактично ми давно звикли бачити зображення мозку, поділене на різні зони та частини. Від ретельного розподілу френологами мозку на зони на кшталт «любов до життя» та «область таємничості», до поділу Фройда на Воно, Его та Супер-его. Звісно, хотілося б зрозуміти свідомість за допомогою паперу та олівця, через кола, окремі області та лінії, які показують зв’язки між різними частинами та елементами. У різні епохи були свої улюблені метафори, на основі яких будувалися моделі: наприклад, давньогрецька модель життєвої сили, або пневми, була розроблена за зразком винаходів гідротехніки: помп та фонтанів (хоча саме слово пневма, як не дивно, означає повітря). Просвітництво уподібнювало людину накрутному механізму, як це уявляв собі Жульєн Офре де Ламетрі у творі «Людина-машина» (L’homme Machine). Вік­торіанська епоха парового двигуна мала вплив на поняття витісненого підсвідомого, як пояснював Фройд.

Сьогодні ми схильні називати нашу голову комп’ютером, а про роботу мозку говорити, вживаючи слова «багатозадачність» та «перепрограмовувати». Ця модель має спільне з моделями попередніх епох – те, що ми уявляємо: мозок поділений на різні компоненти, які відповідають за різні функції, так само, як різні частини машини або програми на нашому мобільному телефоні. За нашими уявленнями, у мозку два центри: один з них відповідає за почуття, інший – за дії. Або три: один для обробки візуальної інформації, один для винахідливості і один для винагороди. Але мозок не є ні машиною, ні комп’ютером, як органічну систему так само природно було б порівняти його з лісом чи мурашником. У лісі зазвичай не буває так, що територія чи вид має виключну відповідальність за певну функцію, бо це вічне змагання та співіснування з розмитими межами: і ґрунт, і бактерії задіяні в процесі розкладання органічних відходів, наприклад.

За словами Девіда Іґлмена, мозок радше схожий на складну екосистему, ніж на добре продуману машину. Хоча існують і чіткі поділи на різні області мозку, однак системи взаємодіють і постійно перебувають у внутрішній конкуренції. Наприклад, візуальні сигнали обробляються різними типами клітин та областями мозку одночасно. Те саме стосується і когнітивних процесів. Наша мораль, наприклад, не підкоряється єдиному принципу, а базується на роботі кількох конкуруючих систем: одні засновані на огиді, інші керуються логікою, треті – гнівом, буває й так, що ми помічаємо, як ці системи вступають у конфлікт.

Іґлмен порівняв мозок з парламентом, де різні фракції постійно сваряться, а розподіл влади весь час змінюється. У своїй метафорі він не вказує, чи є у такого парламенту президент, але за замовчуванням ми припускаємо, що в таких системах повинен бути якийсь раціональний лідер, що підтримуватиме порядок. Але якщо йдеться про мозок, чи про мурашник, то таке припущення буде помилковим. Мурах поділили на групи та відповідно до їхньої ролі дали кожній групі назви: рядові робітники, солдати та королева, що наводить на думку про звичну ієрархію в суспільстві, проте в царстві мурах такого немає. Королева нічого не вирішує, робітники не отримують наказів, а в солдатів немає офіцерів. Натомість відбувається щось ще більш вражаюче: колонія мурах організовується за допомогою хитромудрої системи запахів та виділених ферментів. Кожна мураха реагує на їжу і перешкоди, а також на запахи поруч. Ці мікровибори кожної мурахи відображаються у більш масштабних моделях, і таким чином їм налагоджено вдається зводити складні мурашники, зі своїми сміттєзвалищами та кладовищами, а також пороги, що захищають домівку від потопів не один сезон дощів. Причому ніхто з учасників навіть не здогадується, чим глобально вони займаються.

Ми, мабуть, ближче до істини, навіть якщо відкидаємо ототожнення мозку з механізмом у світі технологій, а радше надихаємося та будуємо паралелі з біологічними системами, як-от мурашник чи ліс, де всі частини взаємодіють та конкурують, впливають одна на одну складними способами, а крім того, самі до кінця не усвідомлюють, чого насправді збираються досягти. Свідомість, яку ми можемо відчути, також не варто вважати головною силою, а радше істориком, що ретельно працює над створенням логічної історії на основі наших спогадів. Ще один дослідник мозку, нейробіолог Майкл Ґаззаніґа, назвав частину мозку, яка виконує дану функцію, якраз «пояснювачем» і зазначив, що, як і багато людей, пояснювач турбується більше про те, щоб з розповіді вийшла гарна історія, а не щоб вона була правдивою до деталей.

Шведські дослідники Ларс Галл та Пітер Юганссон з Університету Лунда досліджували те, що вони називають сліпим вибором. У ході експерименту вони показали учасникам фотографії двох різних людей і запитали, хто їм подобається більше. Після цього експериментатор давав їм фото тієї особи, яку вони обрали, і просив детальніше розповісти, чому перевагу отримало саме це обличчя. Експеримент звучить доволі занудним, якщо не враховувати, що він передбачав один несподіваний поворот: після вибору експериментатор підмінював зображення і подавав учасникам насправді фото того, хто сподобався їм менше. Але оскільки вони «знали», що отримують вибране фото, то підміни не помічали. І не тільки не помічали, вони ще й наводили немало причин, чому їм більше сподобалося саме це фото. Ці вигадані причини, за теорією Ґаззаніґа, сфабрикував «пояснювач» для створення цілісної розповіді на основі поєднання візуально отриманої інформації та власних висловлювань. Галл і Юганссон досягли того ж результату внаслідок іншого експерименту, коли підміняли заповнені людьми анкети та просили пояснити їхній політичний вибір, що вони там зазначили, тобто змушували наводити аргументи за протилежні до тих, що вони обирали раніше, уподобання. Звучить божевільно, та, мабуть, наша віра у правильність власних рішень важливіша за сам вибір.

Якби наш мозок насправді був лише певним хитромудрим мурашником, чи в кращому разі парламентом без голови, це означало б, що будь-які пошуки нашої «внутрішньої істоти», «ідентичності» чи «характеру» були б не більш виправданими, як пошуки національної ідентичності. Що, безумовно, у деяких випадках відбувається, однак поведінка держави відрізняється залежно від того, перебуває вона в періоді перебування консервативних чи радикальних сил в уряді, її економіка переживає піднесення чи спад, функціонує вона в мирні часи чи у війну. Напевно, до сприйняття людиною власного «я» слід ставитися так само скептично, як до політичних лозунгів.