У вирішальній сцені книги Іена Мак’юена «Субота» головний герой Генрі Пероун стикається віч-на-віч з Бакстером, небезпечним злочинцем. Як сучасний Шерлок Голмс наш герой помічає особливості поведінки свого співрозмовника і заявляє: «У батька вашого було, а тепер і у вас». Злочинець не може оговтатися – звідки цей незнайомець знає, що його батько помер від хвороби Гантингтона, і що сам він останнім часом помічає схожі симптоми? Відповідь криється в тому, що Генрі Пероун – нейрохірург, і це приклад того, як дослідження мозку знайшли своє місце в художній літературі. У своїй статті 2009 року «Розквіт нейророману» (The Rise of The Neuronovel) критик Марко Рот вказує на низку книг останніх десятиліть, які відкидають соціальні та психологічні моделі минулого, що пояснювали дії героїв раніше, і вписують у внутрішнє життя героїв роману результати генних та нейронних досліджень. У екранізованому романі «Сирота Бруклін» (Motherless Brooklyn, 1999) Джонатана Летема і дії героя, і сама мова роману багато в чому визначається синдромом Туретта. У «Дивному випадку із собакою вночі» (The Strange Incident of the Dog in the Nighttime, 2003) Марка Геддона головний герой, ймовірно, страждає від синдрому Аспергера. Телебачення також має своїх схожих героїв, наприклад, Сага Норен з аутизмом зі серіалу «Міст» або Кері Метісон з біполярним розладом у «Батьківщині».

У той час як бандити з літератури попередніх часів часто мали жорстокого батька і важке дитинство, то в Мак’юена Бакстер став жертвою генетичного дефекту четвертої хромосоми. Саме хвороба зробила його небезпечним: раптові перепади настрою та відсутність контролю над м’язами обличчя, незмога відчувати докори сумління та нерозуміння власної особистості. Достатньо невеликого збою у механізмах контро­лю, як особистість починає розхитуватися і розвалюватися, мов велосипед із погано закріпленими колесами. Однак біологія атакує не лише бандитів та злочинців. На щоденні перепади настрою Пероуна також звертається багато уваги: «Нарешті його наздогнала та легка ейфорія, що настає після фізичного напруження. Блаженний бета-ендорфін, опіат власного виробництва, знімає біль». У своїй статті Марко Рот так підсумовує підхід авторів нейророманів: «Здається, переживши падіння суспільства та релігії, ми перейшли до руйнування суб’єкта (особистості), заплутану природу якого може пояснити лише сучасна наука. Звісно, ні мораль, ні суспільство, ні особистість не перестали існувати, але тепер вони пояснюються фахівцями, які пишуть мовою своїх сфер спеціалізації».

Новий поворот у зображенні особистості в літературі є відображенням хвилі популяризації науково-популярного жанру останніх десятиліть, в якому заявляється, що наша ідентичність не настільки пластична та гнучка, як думали науковці 1960-х і 1970-х років, не кажучи вже про мрії літератури зі саморозвитку. Американський лінгвіст Стівен Пінкер у 2002 році сформував основні положення підходу в книзі «Чистий листок» (The Blank Slate, 2002), де він критикує теорію, за якою ми народжуємось зі свідомістю, що нагадує «чистий листок». Пінкер вважає, що мозок має свої тенденції та закономірності, вписані у мільйони років еволюції. Технологічні прориви в дослідженні мозку дали нам нові книги, які пояснюють поведінку людини, вказуючи, які ділянки мозку регулюють винагороду та раціональне мислення. Поведінкові психологи, зокрема Ден Аріелі та Деніел Канеман, привернули велику увагу своїми книгами про те, наскільки ми, люди, насправді нераціональні, і наскільки нами керують упередження та уподобання, що сягають корінням ще кам’яної доби. А уявлення, що кожен вибір ми чинимо з власної волі, є значною мірою обманом.

Критик із «New York Times» Джеймс Атлас описав цю тенденцію у 2012 році як поширення книг «нічим не можу тут зарадити». У статті з назвою «Мигдалеподібне тіло змусило мене це зробити» (The Amygdala made me do it) він описує основну ідею таких книг, за якими наші дії визначає перш за все біологічний та фізіологічний вплив. Вони значною мірою керуються автоматичними процесами, і ми мало що можемо з цим вдіяти. Основне заперечення проти такого детермінізму полягає в тому, що він знімає з індивіда відповідальність за свої вчинки. Це не моя вина, це все мій мозок.

Критика такого принципу засадничо стоїть на тому ж, що й критика еволюційної психології, яка розглядалася як можливе виправдання насилля та вбивства («то все мій тестостерон зробив»), а також більш побутових вчинків, як марнотратство («бо я людина, запрограмована проявляти силу через соціальні сигнали»). Відомий еволюційний психолог Джеффрі Міллер, здавалося, підтвердив упередження проти еволюційних психологів, коли він написав у 2013 році у своєму Twitter, що аспірантам, які страждають від надмірної ваги, навряд чи вдасться закінчити навчання, бо повнота є явною ознакою відсутності сили волі. Він видалив цей твіт і згодом вибачився, не виправдовуючись ані кам’яним віком, ані генетикою.

У той час, коли Ніцше прагнув знову зв’язати особистість концепцією «вічного повернення», а Сартр робив те саме зі своїм екзистенціальним дуалізмом, то біологія і, особливо, еволюційна психологія стали заміною Бога в світську епоху. Еволюційні пояснювальні моделі, безперечно, привабливі тим, що багато чого вони ілюструють прикладами з історії, стаючи схожими на товсті романи. Ці розповіді часто згадуються і в науково-популярних виданнях, на кшталт газет і журналів, і в книгах, які пояснюють нам, наприклад, чому чоловіки та жінки різні, та дають відповіді на інші питання, які нас давно цікавили.

Філософ та письменник Ентоні Ґотліб написав в есе для «New Yorker», що сьогодні такі пояснювальні моделі мають значно менше практичне застосування, хоч і є дуже популярними, оскільки кожне еволюційне пояснення передбачає, що психологічний феномен, який воно описує, уже було раніше описано і доведено. Лише після цього можна будувати теорії, чому ця конкретна поведінка еволюційно прижилася. Ґотліб не заперечує, що поведінка має еволюційні передумови, але й спекулювати на цьому може бути цікаво і захопливо. Такі теорії можуть навчити нас багато чого в довгостроковій перспективі, але та увага громадськості зараз, швидше за все, обумовлена тим, що це просто цікаві історії.

Прихильники еволюційної психології пояснюють релігію як результат людської схильності вигадувати пояснення та будувати причинно-наслідкові зв’язки у світі. Нам потрібен Бог, щоб пояснити такі позбавлені сенсу явища, як негода, землетруси та війни. Проте цю саму модель до пояснення своєї поведінки вони рідко застосовують. Найважливішим чинником сучасної популярності парадигми, мабуть, є її історичні масштаби. Вони знаходять нашу прив’язку до плейстоцену та генів, хоч і ціною втраченого авторитету Бога.

Можемо припустити ще одну причину успіху книг «нічим не можу тут зарадити» – це особиста преференція, адже не всі прагнуть керуватися принципом «допоможи собі сам» з літератури із саморозвитку, а багатьох просто може відштовхувати надміру оптимістичний тон, який часто буває в таких книжках. Незважаючи на її демотивуючий заголовок, книга Девіда Макрейні «Ти не такий розумний» (You are not so Smart, 2012) – чудовий приклад критики посібників з особистісного розвитку. Макрейні подає блискучий огляд найпоширеніших способів самообману, а також поради, як не піддаватися йому. Автор створює відмінність між двома «я»: теперішнім і майбутнім. Особистість, що стикнулася з конкретною ситуацією безпосередньо, схильна до брехні та самообману, якщо ж особа віддалена від ситуації часовими рамками і думає про неї як про минуле чи майбутнє, то вона більш чесна та далекоглядна. Найрозумніше буде переконатися, що висновки щодо ситуації сформовано вже заздалегідь, з огляду на всі слабкі сторони теперішнього «я». Наприклад, дуже поширеною проблемою є відкладати все, що потрібно зробити, на майбутнє, у переконанні, що в майбутньому ми будемо більш мотивовані і матимемо більше часу на це. Вихід – «прив’язати себе до щогли». Хочете займатися спортом – заздалегідь домовтесь про тренування з другом. Бажаєте попрацювати – обмежте доступ до інтернету, аби протягом наступних кількох годин не було змоги перевіряти ні електронну пошту, ні соціальні мережі, аж поки не закінчиться робочий день.

Звісно, такі прийоми та техніки не є новими, лиш тепер вони підтверджуються сканованими зображеннями мозку. У XVIII та XIX століттях філософ Девід Юм та психолог Вільям Джеймс відповідно описували людей як істот, що схильні спершу діяти, а потім думати, та й загалом не є дуже раціональними. Їхня порада, як відновити хоч якийсь конт­роль, була такою ж: «Найкраще насамперед перетворити нашу нервову систему на союзника, а не ворога», – писав Юм. Хоча такі методи, що ґрунтуються на знаннях, часто подають песимістичний погляд, що відрізняє їх від риторики літератури із саморозвитку, на практиці вони нагадують багато прийомів з тієї самої літератури, але без будь-якої згадки про особистісний ріст, позитивні думки та самомотивацію.

Метафора з «прив’язуванням его до щогли» нагадує нам, що схожі психологічні механізми були добре відомі ще в Давній Греції за часів Гомера. Першим прив’язати себе до щогли, за описом автора, звелів відомий моряк Одіссей, коли корабель пропливав попри землі сирен. Потім він попросив свою команду позакладати до вух воскові затички, щоб, по-перше, не чути пісень спокусниць, а ще його власного благання про звільнення. Пізніше ця історія знайшла своє втілення в народній мудрості: «Не відкладай на завтра те, що можеш зробити сьогодні». Але найбільше це, мабуть, нагадує старомодну протестантську мораль, де спокуси диявола замінили власні мозкові імпульси. У старі часи саме диявол постійно змушував вас спокушатися короткочасними задоволеннями і забувати про обов’язки, але вихід був той самий: з недовірою ставитися до всіх своїх бажань і перенести рішення на особистість, що перебуває за межами ситуації. У релігії цю роль на себе взяв Небесний Батько. Сьогодні ми повинні віднайти цього суворого суддю в собі – і завжди триматися на безпечній відстані від теперішнього «я». Якщо раніше надійною опорою для людей був істинний Бог, то тепер ми можемо вірити лише в те, що наші прагнення оманливі.