Через кілька хвилин на дивані візуальна картинка повернулася і я почав чітко бачити, хоча сам не зрозумів коли. Вже наступного дня, роблячи записи про те, що сталося, я зрозумів, що мені з пам’яті відтворити це складно. Виходить, що біологічний механізм втрати зору хвилював мене найбільше, коли я знепритомнів? Що довше я про це думав, то більше сумнівався. Решта спогадів були хаотичними і здебільшого стосувалася практичних моментів: як моє тіло вивалилося через напіввідчинені двері душової кабіни, як я зміг підвестися і піти. Можливо, намагаючись пізніше проаналізувати все, я спробував підлаштувати спогад про втрату зору під всю історію, тож вже наступного дня отримав підміну справжнього спогаду фальшивим.

Мені було цікаво вияснити, як все це насправді пов’язано, тож згодом я звернувся до дослідника мозку Маркуса Гандаля Сневе з Університету Осло. Він розповів мені, що частини кори головного мозку, які приймають сигнали від очей, розташовані на самій потилиці і називаються зоровою корою. Ця область розділена на кілька частин, які обробляють різні групи імпульсів, що надходять від очей. Спершу опрацьовується проста інформація: контрасти та центральні частини поля зору, а тоді висновки передаються до наступного відділу, який інтерпретує складніші та більші частини того, що бачать очі.

«До більшої частини зорової кори кров надходить із задньої мозкової артерії», – написав Сневе в електронному листі. «Оскільки зони, які обробляють більш складні візуальні імпульси (що відповідають за більшу роздільну здатність), містяться на кінці цієї кровоносної артерії, то можна припустити: коли кров відтікає, що зазвичай трапляється при зомліваннях, циркуляція крові до цих зон відновлюється останньою. Нейрони з більш низькою просторовою роздільною здатністю відновлюють свою нормальну діяльність швидше від тих, які обробляють деталі, чим можна пояснити пережитий вами досвід».

Сневе підкреслив, що це просто його гіпотеза, але можуть бути й інші можливі пояснення. Важливим моментом є те, наскільки багато візуальних ефектів створюється в процесі обробки мозком зорової інформації. Незалежно від того, яка частина мозку перестала функціонувати, коли я знепритомнів, усе вказує на те, що незрозуміла і нечітка картинка, яку я описав за кілька хвилин після повернення в притомний стан, є достовірною, тією сирою інформацією, яку ми отримуємо від очей, ніж звичне для нас яскраве та чітке зображення.

«Наша яскрава картинка з високою роздільною здатністю є лише ілюзією, одним із багатьох неймовірних результатів обробки мозком візуальної інформації, – пояснив Сневе. – Світ поза межами центральної зорової зони справді нечіткий. «Роздільна здатність» бокового зору у нас приблизно вдвічі менша, ніж у центрального, чітко ми бачимо лише ті предмети, які розташовані безпосередньо перед нами чи з двоградусним відхиленням по боках (два градуси це як два нігті великого пальця на відстані витягнутої руки), ми ж бо думаємо, що наше поле зору набагато ширше. Світ у десяти градусах від центральної зони фіксації втрачає до 20 % чіткості. Частково причина того, що ми бачимо бічним зором чіткіше, ніж насправді мали б, ймовірно, пов’язана з рухами очей – ми часто цього не усвідомлюємо, але рухаємо очима приблизно п’ять разів на секунду, коли ми не зосереджені на чомусь конкретному. Тож периферійні зони теж постійно перевіряються, і модель картинки в мозку оновлюється. Нам відома саме ця модель, а не те, що насправді потрапляє на нашу сітківку».

У своїй книзі «Інкогніто» (Incognito) нейробіолог Девід Іґлмен також згадує цю «модель сприйняття». Коли ми зібрали достатньо візуальних вражень, модель живе своїм життям, і нас це влаштовує, поки не стається щось, що змушує коригувати її. Це нагадує ефект замаскованих швейцарських гармат: вони достатньо схожі на звичайні будинки, щоб постати такими у нашій збереженій моделі, тож ми самі себе обманюємо, аж поки хтось не вкаже на помилку і нам не доведеться змінити свою візуальну модель. Внутрішня модель є набагато кращою за необ­роблені дані, не тільки тому, що вона чіткіша, але й тому, що вона оминає моргання, різкі рухи очей та сліпу пляму (місце, де зоровий нерв приєднується до сітківки), усі ці прогалини мозок ефективно заповнює та згладжує. Проте іноді переваги мозку можуть зайти надто далеко від реалій. Є приклади людей, які через нещасні випадки повністю втрачали зір, однак стверджували, що все прекрасно бачать. Вони не можуть пересуватися по кімнаті, не натикаючись на столи, стільці та стіни, але часто знаходять виправдання в іншому, мовляв, погане освітлення чи у них «проблеми з координацією». Мозок може чудово працювати самостійно, а сліпі пацієнти отримують абсолютно чіткі та послідовні візуальні враження, навіть якщо ці зображення повністю сфабриковані мозком на основі даних від інших сенсорів чуття.

Один з найвідоміших історичних прикладів анозогнозії, як називається цей синдром, сягає 1973 року, коли суддя Верховного суду США Вільям О. Дуґлас став жертвою крововиливу в мозок, який повністю паралізував його ліву ногу. Він сам вважав, що у нього все добре, і вимагав негайно виписати його з лікарні. Коли журналісти побачили його в інвалідному візку, він все одно заперечував «міф» про параліч і запропонував піти з ним у похід в гори. Він стверджував, що навіть у футбол може грати і що нещодавно забив кілька голів.

Низка експериментів у Каролінському інституті Швеції показала, що не тільки люди з анозогнозією можуть мати хибні уявлення про власне тіло. Простими предметами можна легко маніпулювати: дослідники провели експеримент, під час якого ховали руку учасника під дощечкою і клали біля неї гумовий муляж руки. А тоді обидві руки (справжню під дощечкою та гумову) одночасно лоскотали щіточкою. Мозок учасників швидко робив висновки, що гумова рука власне і є частиною тіла, і «забував» про справжню руку за дощечкою. Температура справжньої руки помітно падала, а коли експериментатори поколювали гумову руку кухонним ножем, учасники здригалися. Люди можуть навіть відчути, що у них є «невидима рука», якщо щіточка лоскоче повітря, і вони так само реагують, коли ніж цілить в уявну руку. Ці експерименти з’явилися майже сто років після дослідження того «дивного відчуття», яке з’являлося в солдатів під час Першої світової війни, коли ворожі кулі розбивали голову муляжу, під яким вони ховалися, затягуючись цигаркою.

Більшість із нас рідко ставить під сумнів наше уявлення про навколишній світ, але, звичайно, філософи давно підозрювали, що наша картина світу не надто надійна. Вихід за межі вражень, отриманих від органів чуття, був суттю «систематичного скептицизму» філософа Рене Декарта. Він уявляв, що всі зовнішні імпульси йдуть від «великого обману», і дійшов висновку, що покладатися ми можемо лише на власне «мисляче я». Але чи можемо ми з певністю заявляти, що це «я» завжди є таким послідовним у своєму мисленні?

Приклад того, що «я» не настільки однозначне, як ми зазвичай до нього ставимося, називається «бета-феноменом». Учасникам експерименту звеліли відслідковувати цятку, яка на мить з’являлася в одному кутку екрана, а згодом в діагонально протилежній його частині. Кожен, хто слідкував за такою послідовністю, хотів би «бачити», що крапка рухається по екрану. Якщо перша цятка червона, а друга зелена, учасники навіть «бачили» те місце, де вона міняла колір. Але як це працює, якщо мозок не встиг зафіксувати цятку номер два, а отже, ще не знає, на який колір ця крапка має змінитися? Однією з відповідей може бути те, що мозок «затримує» візуальні враження доти, поки рух не закінчиться, а потім представляє нам фінальну версію. Але це не відповідає тому, як швидко ми здатні реєструвати візуальні враження. Найбільш вірогідно, відповідь криється в тому, що мозок постійно оновлює наші спогади про минуле, аби вони краще узгоджувалися з тим, що сталося пізніше. З чого також напрошується висновок, що наше «я» не завжди перебуває в «тепер», а радше є частиною історії, яка постійно змінюється. Маніпуляція приходить не ззовні, як вважав Декарт, а зсередини.

Дослідник мозку Іґлмен пояснює у своїй книзі, що мозок включає ряд підгруп, процедур та мереж, які постійно борються за перевагу. У пацієнтів з анозогнозією одна частина мозку намагається переконати іншу, що пошкоджена частина тіла не працює, тоді як інша так само впевнена, що вона працює. Ми всі маємо безліч таких суперечливих імпульсів і моделей, які борються за перевагу, і здебільшого наш мозок встигає підібрати достатньо розумний мікс пояснень і явити їх нам як цілісну історію. Лише тоді, коли відбувається збій, ми починаємо усвідомлювати, як багато складних процесів залучено, щоб ми отримали цілісну картинку. Знаючи, наскільки складний процес відтворення в нашій свідомості об’єктивної реальності, не дивно, що отримати уявлення про більш суб’єктивні речі, зокрема про мотивації, бажання та уподобання, особливо наші власні, ще важче.