— Якби ти був псом, — звернулася я, — то я б узяла тебе зараз на довгу прогулянку; окрім того, ти б міг уночі стежити за тим, щоб у будинок не пробралися злодії. На чоловіків, на жаль, не можна покластися.

Обидва спали. Я випила чаю, з’їла шматочок пирога, всупереч очікуванням, без блювотних рефлексів. Тоді тепло вдяглася й сіла в машину. Я доїхала аж до Оденського лісу, а тоді — сама-однісінька — здійснила довгий зимовий марш, щоби провітрити голову. Та доленосного рішення чистим розумом я так і не могла прийняти. Я лаяла Дітера, а Левіна вважала маминим синочком.

— Найважливіше — це ти, — промовила я до власної дитини.

Коли з червоними щічками й теплими ступнями я знову повернулася додому, на столі лежала записка від Дітера: «О третій годині прийде скляр, щоб зробити заміри». Опріч того — оскільки Левін вирубився — він повибивав небезпечні зубчики з шибки, а тоді відніс на смітник усі ті скалки різдвяних кульок та віконного скла.

Левін устав з ліжка.

— Вибач, сонце, — сказав він, — мені треба було виспатися.

— Нічого страшного.

— Ти не пригадуєш, що саме так розлютило Дітера? — запитав він.

Я похитала головою.

Левін попросив кави. Я поставила воду, щоб та закипіла, і помітила, що Дітер поклав морожену гуску поблизу печі; оскільки ж їй знадобиться десь чотирнадцять годин, щоб відтанути, то сьогодні, мабуть, не варто розраховувати на святкову вечерю.

— А де Дітер?

Я теж цього не знала.

Прийшов скляр, зневажливо похитав головою, а тоді склав власне уявлення про цю ситуацію.

— І ще й у перший день свята, — пробурмотів він. — Як таке могло статися? Тут знадобилися добрячі зусилля!

Я задумано подивилася на мудрого чоловіка. Він мав рацію. Ламкою різдвяною кулькою таке вікно не розбити. Напевно, Дітер приніс із підвалу кувалду Германа Ґрабера, а це не можна було йому пробачити як дію в стані афекту.

Попри неприємну погоду я, тепло закутавшись, вийшла на вулицю, щоправда, на ще одну прогулянку так і не наважилася. У садку постелила пластиковий пакет на мокру лавку й сіла на нього. Довірлива вільшанка приземлилася прямо біля мене. Я не реагувала. Пташина уважно дивилася на мене своїми чорними очима.

У дитинстві мене захоплювала казка про Йорінде та Йорінґель — сотні поневолених соловейків насправді були зачарованими дівчатами. Відтоді я знаю, що птахи не лише такі ж тварини, як усі інші, але й посланці нашої душі. У численних піснях, віршах чи казках пташка виступає символом темних або добрих сил, як вісник новин, як передвісник смерті чи лиха або надії і нового кохання. На основі поетики цих пісень я зробила припущення, що існує ще якесь кохання, яке досі мені не відкрилося.

Я вже не раз думала, що краще народилася б твариною, і роздумувала, якою саме. Якби в мене був вибір, я хотіла б літати. Спершу я думала про кажана; бувають різні види, але кожен із них таїть у собі щось бісівське, демонічне. Їхні великі гострі вуха, дещо випуклі очі та гострі зуби роблять їх вісниками темряви, кровопивцями. Проте, якщо теплого літнього вечора десь у південних країнах побачити, як вони невимовно легко та прудко шмигають туди-сюди, то хочеться до них доєднатися. Те саме стосується й моїх улюблених птахів — ластівок. У них із кажанами є спільне — вони тяжко працюють, щоб прогодувати себе і свій виводок. Та чи хотіла я гарувати ціле життя, лише щоб насититися?

Краще буду хижим птахом. Не орлом, а радше канюком, політ якого не настільки грандіозний. Чи є хтось, хто ще ніколи у вихідний день не лежав у траві, спостерігаючи за хижим птахом, який кружляє в небі? Високо над нами і нашими проблемами він здіймається в голубе небо, далекий від реальності, безпристрасний. Лише за сприятливої нагоди звалюється з неба на якусь мишу, адже чимось доводиться насичувати і його величність.

Можливо, мені б теж колись вдалося вести життя хижого птаха, думаючи лише про те, щоб віднести схоплену мишу в гніздо до своїх малят. Зі мною кружляє ще один канюк, іншим птахам на таку висоту — зась. Я перебуваю під природоохоронним захистом, мені радо дають мишей, а на ягнят я не нападаю.