14

Роземарі дечого не розуміла, а саме, що то за діти, які час від часу вносять безлад у нашу тиху палату. Хто чий?

У Доріт двоє дітей, пояснювала я, Франц і Сара, які приблизно однолітки з дітьми Павела, яких звати Коля та Лєне.

— Дивні імена, — промугикала Роземарі, — але річ не в тому. Коля та Лєне — діти Павела та божевільної Альми, правда ж?

Я кивнула.

— А той найменший, оте шило мале?

— Його звати Ніклас.

Вона пробурмотіла:

— Та тут чорт ногу зломить! Хочеш напахтитися парфумом? Та розповідай же нарешті далі.

Телефонуючи з Відня, Левін голосно плакав у слухавку. Його мати непритомна, прогноз невтішний. Його впустили до реанімаційного відділення всього на кілька хвилин. Я спробувала його втішити й підбадьорити, але розуміла, що в такій ситуації це не мало сенсу.

Коли ми починали зустрічатися, то мені здебільшого легко вдавалося щось вивідати у Левіна, адже, по суті, він був ще дитиною і залюбки виказував свої таємниці. Лише стосовно чоловічих справ мовчав як риба. Дітер був іншим, послідовним мовчуном. Я нічого не могла дізнатися про його сім’ю.

— Скільки у тебе братів і сестер?

— Надто багато.

— Твої батьки ще живі?

— Якщо ще не вмерли, то — так…

Поки ми лежали на дивані, ніжно обійнявшись, я таки спробувала випитати в Дітера щось про його минуле.

— Я випадково дізналася, що ти відбував покарання за нанесення тілесних ушкоджень, — обережно розпочала я й пригорнулася до нього ще ближче.

— Гм, — прозвучало у відповідь.

— Двічі судимий, — видушив він нарешті.

Я здригнулася від почутого.