Як я могла серйозно сприймати ту невеличку гру слів двох п’яних чоловіків…

— Я сприйняла все серйозно. Ви провернули за допомогою моїх грошей якусь брудну справу, — відповіла я. — Ви хочете збагачуватися на муках та смерті молодих людей.

Тепер уже Левін лютував.

— Що означає твої гроші? — накинувся на мене. — То ніколи не були твої гроші, кожен пфеніг належить моїй родині. Припустімо, що я справді такий мерзотник, то я б тебе зараз піддав тортурам і змусив би у себе на очах скласти новий заповіт. І цим самим ти б підписала собі смертний вирок.

— Я не стара, не хвора і не користуюся зубним протезом. Тобі довелося б вигадати щось оригінальніше, щоб тебе не засудили за вбивство.

Було помітно, як у голові Левіна вирували думки.

— Ти б могла випасти з вікна мансарди. Самогубство у зв’язку з депресією.

— Тобі ніхто не повірить, — відповіла я. — Я ще ніколи в житті не була депресивною, це підтвердять усі мої друзі.

— Я змушу тебе написати прощальну записку, — наполягав Левін. — Вона переконає твоїх друзів.

Ми дивилися одне на одного поглядами, переповненими ненавистю. З мене було досить. Оскільки я не мала, що більше сказати на цю тему, то почала плакати.

— Я чекаю дитину, — промовила я, ридаючи.

— Що ти чекаєш? Може, радше свої місячні, я ж бо добре знаю, яка в тебе тоді буває істерика.

Я вибігла до спальні, щоб далі плакати у своєму ліжку. За якусь мить я чула, як хряснули вхідні двері й «порше» від’їхав від будинку.

Левін не повертався додому цілу ніч.

Наступного ранку ні коня, ні вершника усе ще не було вдома. У ранковому халаті я спустилася на кухню й поставила воду, щоб вона закипіла. Без публіки у мене зникає бажання плакати. Якраз у мить, коли я спльовувала свій ромашковий чай в умивальник, зайшов Дітер. Я витерла рот паперовим рушничком і сіла за стіл, важко дихаючи. Дітер допитливо дивився на мене. Ми обоє не наважувалися заговорити.

— Я вже багато разів чув, що тебе зранку нудило, — сказав Дітер стурбованим голосом, у якому крився натяк.

Він видушив лимон й дав мені вдихнути свіжий аромат. Тоді пішов до холодильника, дістав бляшанку коли й налив мені у склянку.

— Це секретний трюк, — порекомендував він.

Я випила, і дивним чином цей льодяно-гидотний напій мені допоміг. Дітер погладив моє волосся так, як колись любив це робити, і пішов.

Моєму чоловікові, який зазвичай спав зі мною, моя ранкова нудота не впала в очі. Дітер натомість помітив її з верхнього поверху. Якщо Дітер подумав про вагітність, то мав би роздумувати над можливістю батьківства. Чи чоловіки такого не вираховують?