Наступного дня зателефонував Дітер. Усе пройшло гладко, вони вже в ексклаві Сеута на північному узбережжі Африки. Наступного дня чоловіки збиралися сісти на пором до міста Альхесірас на півдні Іспанії.

Левін узяв у нього слухавку й щиросердечно заговорив:

— Золотце, слухай, я розумію, що ти гніваєшся. Але якби ти знала, крізь що мені довелося пройти… Буде дуже погано, якщо ми з Дітером затримаємося тут на півдні на кілька днів і трішки відпочинемо?

Я вдала невеличку образу й велике занепокоєння, а тоді по звуках відчула, як Левін, зітхаючи з полегшенням, запалив цигарку.

Тепер у мене буде ще кілька днів, щоб розробити стратегію. Я вдруге піднялася сходами. Можливо, був якийсь знак, який я проґавила. Тамерлан покрався за мною й одразу ж умостився на оббитому зеленим кріслі, поверхню якого роздряпав до мохоподібного рельєфу.

Я довго стояла у спальні, оглядаючи фланелеву постільну білизну з халтурним декором у вигляді квітів шипшини, які, мабуть, у шістдесятих були для бабусі Левіна новинкою. Коли їх востаннє прали? Борючись із легким блювотним рефлексом, я задерла матрац із трьох частин і підголівник. А втім, така схованка більше підійшла б старим людям, профі ж скористалися б банківським сейфом.

На жаль, я не могла так просто забрати собі свої долари.

Я ще раз переглянула папери. Відсутність посвідчень, документів та полісів медичного страхування свідчила про те, що у Дітера має бути ще один сховок. Та й усі інші його пожитки були настільки дрібними, що помістилися б у дві валізи. Тим часом я знайшла фото, на якому він був з батьками, братами й сестрами — позувала велика сім’я, напружена й виряджена. Не скидалося на те, що в його батьків був фотоапарат і вони знімкували дітей на кожному кроці, як це було в моєму домі. Бідні люди, одразу видно.

Тяжке дитинство! Яке право я мала засуджувати Дітера? Раптом я відчула, що мої долари втратили значення. Я кохала цього чоловіка, байдуже, що він задумав. І він теж мене кохав. Я була схильна вірити своїм інстинктам.

Знову і знову я поринала у роздуми, чи варто піти до юриста. Якщо Левін залишиться з порожніми кишенями, то в жодному разі не пристане на розлучення. Але чи міг він мені якось зашкодити?

Ще й як міг — принаймні допоки я знала його таємницю. Треба було застосувати ту ж тактику, що й Герман Ґрабер: скласти заповіт таким чином, що у разі моєї смерті все майно переходить до фондів Червоного Хреста. Уже наступного дня я збиралася заплатити в районному суді за виготовлення такого документа. Одна копія мала б дістатися Левіну.

Коли після такої обтяжливої справи я повернулася ввечері додому, на в’їзді до подвір’я, немов друзі, стояли один біля одного «порше» та «мерседес». Чоловіки повернулися. У мене затремтіли коліна. Я залишилася на кілька хвилин у машині. Треба було обійняти Левіна чи Дітера, а може, взагалі нікого?

Хай там як, але рано чи пізно мені треба зайти в будинок. Вхідні двері відчинили ще до того, як я знайшла ключ. Несподівано для мене Левін міцно мене обійняв.

Стіл був святково прибраний (включно з пластиковими підставками), горіли свічки, пахло гарячим маслом. Йому треба багато чого виправити, сказав Левін і налив мені у келих хересу.

Повернутися після виснажливого дня та довгої їзди крізь листопадовий туман до теплої домівки ― це, звісно ж, завжди приємно. Я часто так зустрічала інших, рідко коли таке влаштовували на мою честь. Витончений херес розлився теплом по голодному шлунку, і я знову відчула до Левіна певний інтерес. Олійний бронзовий відлив його шкіри приваблював майже так само, як аромат їжі.

— Дітер досі сидить у ванні. Він, власне кажучи, не хотів долучатися до вечері, але я подумав, що ти не заперечуватимеш, — сказав Левін.

Немов у тумані, я похитала головою й підсунула келих, щоб його наповнили вдруге. На моєму місці лежали подарунки в гарному упакованні.

«Зараз я сидітиму зі своїм коханцем та чоловіком за одним столом, — подумала я. — Здається, Левін нічого не підозрює…»

Перш ніж я встигла уявити собі цю ситуацію, на кухню зайшов Дітер, так само звабливо засмаглий, як і Левін. Обоє були в чудовому настрої. Дітер поцілував мене в щічку й заглянув до духовки, щоб перевірити, чи готове філе «Веллінгтон».

— Майже готове! — сказав він. — Сподіваюся, ти голодна.