«Першій живій істоті, яку зустріну вдома, розкрию свою таємницю», — нарешті вирішила я, немов під якимось невротичним примусом. У казках героїня б думала про якогось собаку чи котика, я ж уявляла собі когось із моїх чоловіків. Щоправда, коли повернулася додому, то об мої ноги потерся лише Тамерлан. «Порше» стояв перед будинком, але вдома не було ані Левіна, ані Дітера. Я піднялася сходами нагору, горішня квартира теж була порожня. Нарешті я зібралася з духом і вийшла на мансарду. Левін стояв біля того самого вікна й плакав.
Я тихо підійшла до нього й поклала руку йому на талію. Чоловічі сльози змушують мене танути, немов шоколад на водяній бані.
— Вона не страждала, — сказала я. — Вона відразу ж знепритомніла.
Левін не реагував. Тоді вишмаркався.
— Де мій олень? — запитав він.
— Хто? — перепитала я, одразу не збагнувши.
Як виявилося, він мав на увазі той важкий гардероб із вирізьбленими глушцями й оленями, який собі забрала молода пара. Його бабуся завжди розповідала йому історії про лісових звірів, показуючи їх на тому гардеробі, жалівся він. Я намагалася його втішити й не донесла йому радість свого материнства.
Пані Гірте гикнула.
— То, значить, завтра я довідаюся, хто з тих двох чоловіків таки взяв гору, чи не так?
13
Власне кажучи, Роземарі ― не найгірша сусідка по палаті; коли думаю про інших заплаканих жінок, яких зустрічаю в коридорі, то мушу визнати, що мені пощастило. Прикро, що на початку я дивилася на неї зневажливо.
Здається, вона багато часу проводить на природі ― чи то з чужим псом, чи возить на прогулянки того чоловіка у кріслі-візку. При цьому вона розвинула в собі хобі — стала орнітологом і чудово знається на тих кількох видах птахів, які досі населяють наші ліси. Нещодавно Роземарі розповідала, що один дивак вирішив поселити в Північній Америці всіх птахів, які трапляються у творчому доробку Шекспіра; відтоді там появилися годівнички.
Та в мене для неї, звісно ж, були цікавіші історії, наприклад, про мою вагітність.
Наближалося Різдво, я чекала на дитину й нарешті могла відпустити своє приборкане на довший час прагнення до різних халтур та сентиментів. Від дідуся з бабусею мені дісталися ялинкові прикраси, бо моя мама втілювала в життя власне уявлення про модні дерева в рожевих чи бузкових гірляндах. Уперше в житті я відкрила маленький ящичок, наповнений стареньким дощиком, волоссям ангела, скляними дзвіночками, залитими воском свічниками, дерев’яними ведмедиками, Червоними Шапочками та ковзанярками тонкої роботи лобзиком, ну і, звісно ж, бабусиним янголом із сусального золота. Дітер і Левін спостерігали за тим, як я розпаковувала всі ці скарби. Більшість із них були передбачені для ялинки, але вирізьблений церковний хор хлопчиків і фігурку курця, привезену з Рудних гір, можна було б виставляти вже на початку передріздвяного періоду — на адвент.
Левіна охопила ностальгія, він зварив пунш із червоного вина, запашної гвоздики та цукру. Питво швидко вдарило в голову, тож чоловіки почали дуркувати.
Давно вже я не бачила цього янгола з сусального золота. У дитинстві я вважала цю фігурку самим Сином Божим. Крихітне личко та рученята були виконані з воску. Одежина в складках із цупкої, дещо пошкодженої золотої фольги надавала янголу настільки гарного блиску, що не можна було відірвати очей.
— Що вона сказала? — запитав Дітер. — Чим та фігурка наколота?
Левін залився реготом. Дітер зареготав услід й обидва не могли зупинитися.
— Наша наколота фігурка починає злитися, — промовив Левін. — Ти тільки глянь на неї, як під золотим волоссям набрякають судини, там працює аналітичний центр.
Цей вечір вони провели за такими балачками. За нормальних обставин я б теж почастувалася пуншем з червоного вина, але моє особливе становище стримувало мене від цього. Тож сталося так, що я не поділяла їхньої радості.