Першого разу на нього настукав один наркалига. Так Дітер підтвердив, що в минулому мав справи з наркотиками. Очевидно, що його жертва відбулася не тільки кров’ю з носа. Зізнання про друге побиття стало для нього справжньою мукою. Як я вже знала, Марґо була вагітною й одруженою з Дітером. Він не радів цій дитині, замкнув Марґо і слідкував за тим, щоб у неї не було можливості роздобути героїн. Одної ночі вона якимось чином злізла з другого поверху й зникла. Через кілька днів він знайшов її на панелі на заході Франкфурта. Дітер забрав її звідти, привів додому і там побив так, що її забрала швидка.

— Але живіт не постраждав, — сказав Дітер. — Я стежив за цим.

Мені не вкладалося це в голові.

— Як можна вибухати зі злості й при цьому щадити вагітний живіт?

— Я й сам не знаю, — відповів він покірним голосом.

Вона, мовляв, більше не кололася, але він і далі торгував наркотиками — довідалася я.

Якщо ти вже в бізнесі, то вийти з нього без наслідків не так уже й просто.

— Що ви купили в Марокко?

— Та дрібна балда, чесно. Ні грама героїну, та й там його не роздобути.

Опісля я дізналася, що Марґо забезпечила йому алібі, коли він пішов на велике діло. За свої неправдиві показання вона не вимагала грошей, натомість просилася заміж.

Тепер я хотіла б почути про долю половини своїх доларів, але не наважилася про це запитати.

Наступні дні були замріяними. Ми разом відвідали різдвяну службу в церкві Святого Марка у Вайнгаймі, а пізно ввечері того ж дня напекли нюрнберзьких пряників, не пошкодувавши мигдалю та лісових горіхів. Нарешті у мене з’явився супутник для мандрівок Оденським лісом та округом Пфальц. Найгарнішими були порослі виноградною лозою дороги височиною, що на півночі вели до Геппенгайма, а на півдні — до Шрізгайма. Фазани полохалися серед кущів ожини, айва, яка добре росла в цих краях, гнила у невеличких садках, поширюючи свій неповторний аромат, плющ вився довкола фруктових дерев, а туманно-хмарні дні були такі казкові й чарівні, як не буває навіть улітку. Іншим разом ми блукали гейдельберзьким різдвяним ярмарком, смажили дома куплені каштани й грали у шахи. Хоча каштани та спечені власноруч тістечка Дітер змушений був їсти сам — я з метою безпеки обмежувалася свіжими дріжджовими паличками й льодяною колою — то була коротка мить неймовірного умиротворення. Я добре знала, що вона не триватиме довго.

Не було дня, коли б я не клялася Дітеру, що мушу розлучитися: це його дитина, а не Левіна. На відміну від мене, він, здається, узагалі в цьому не сумнівався.

Якось я випадково натрапила у газеті на таке: Законне право на спадщину одного з подружжя не поширюється на нього, якщо спадкодавець перед смертю подав на розлучення до суду і другому з подружжя про це якраз повідомили.

Очевидно, що Дітер вивчив цю інформацію, надану експертом, а отже знав, що чоловік не отримує спадку від своєї покійної дружини, якщо на момент смерті до суду внесено заяву про розлучення. Я гостро на нього глянула. Невже він хотів привласнити мою спадщину?

Нараз я втратила контроль над собою.

— Ви спустили лише половину від усіх грошей, — сказала я. — Чому ти мені збрехав?

Дітер зблід.

— Це тобі Левін сказав? — запитав він, розгубившись.

— Так, — збрехала я.