Ці добрі слова теж мене ранили.

— Я ще не така стара. Через десять років я все ще матиму можливість народжувати, — мовила я твердо.

— Це стосувалося не твого юного віку, — галантно відповів батько, — а твого юного чоловіка.

Я поклала слухавку. Найближчим часом нехай не розраховують, що я зателефоную, принаймні про звичні дзвінки на Різдво та Новий рік можуть забути.

Через дві години зателефонував мій брат Боб. Старі вже все йому розповіли.

— Вітаю! — сказав він. — Як ти дивишся на те, щоб ми відвідали вас у новорічний вечір? Я б привіз тобі дідів годинник.

Звісно ж, я дуже раділа б візиту свого брата — особливо без дружини, — але в цю мить хотіла побути наодинці зі своїми чоловіками та зі своїм станом. Мій брат запідозрив якісь ускладнення, які, щоправда, поки не загрожували.

— Ах, Бобе, — сказала я, — це справді дуже мило, але мене постійно нудить. Я хочу скористатися святковими днями, щоб довго лежати в ліжку й максимально мало гарувати на кухні — бо вже сам запах смаженої цибулі викликає у мене нудоту. Я була б не найкращою господинею в цей час.

У такий спосіб я зберегла шанс витягти брата до свого дому, коли справді виникне така необхідність. Я запам’ятаю це святкування Нового року на все життя, на жаль, з негативного боку.

Коли 24 грудня я повернулася з виснажливих закупів, на столі мене чекала записка. Левін хоче, щоб його забрали з аеропорту Франкфурта, його мама вночі померла. Дітер одразу ж виїхав. Я вдарилася гомілкою об візочок у супермаркеті, прищемила палець багажником, а тепер стояла, обвантажена важкими пакунками, перед холодильником. Очевидно, що обоє чоловіків розраховуватимуть на їжу.

Додому повернувся схудлий, розбитий Левін. Він хотів, щоб його, немов дитину, брали на руки й колисали. Він випив трішки чаю, а тоді лежав у гамаку, шморгаючи носом, у той час як Дітер намагався закріпити ялинку в підставці, а я збирала порохотягом ялинкові колючки. Опісля почала вішати на ялинку прикраси моїх діда з бабою. Пахло лісом. Левін приніс програвач платівок й увімкнув у зимовому саду свою улюблену: «Орфей та Еврідіка».

Ах, я її втратив, а разом з нею й усе моє щастя! ― доносилося до нас на повній гучності. До цього часу, слухаючи цю музику, я постійно уявляла, що втрачена — це я і що той біль серця присвячений мені. Тепер же це стосувалося його матері. Хіба не віддає інцестом?

Дітер, здавалося, не слідкував за ходом моїх думок. Він намагався закріпити зірку на вершечку ялинки, при цьому в думках перебував десь в іншому місці.

Я б краще увімкнула радіо та послухала американську різдвяну попсу, але натомість лунало: Ах, усе втрачено! Спокій і надію, втіху життя мені більше не відшукати.

Левін скавчав у такт цих слів так, що я більше не могла розібрати тексту. Як я могла саме зараз мучити його планами про розлучення?

Далі настала мелодраматична перерва на каву.

— Якщо ще існує якась утіха, — сказав Левін, — то це дитина. Близька людина вмирає, нова — народжується. Якщо це буде дівчинка, то нехай буде названа на честь моєї матері.

Я знала, що її звали Августа.

— У неї було друге ім’я? — запитала я обережно й уперше в житті по-справжньому захотіла сина.

— Звісно, — сказав Левін. — Августа Фрідеріка. Її всі звали просто Густель, як на мене, звучить гарно.