— Благаю! — прошепотів. — Прошу, я не знаю, про що йдеться. Я не можу тобі допомогти. Присягаюсь, я б допоміг, якби міг.

— Ти допоможеш, — пообіцяла вона, встромляючи голку йому в трицепс на лівій руці.

Він відреагував майже миттєво. У лівій руці почався спазм, вона сіпнулась у кайданах. Поки він налякано спостерігав, як йому судомить м’язи, вона швидко схопила ще один шприц і пішла до правої руки. Він спостерігав, як вона наближається.

— Будь ласка, Алекс! — заволав він.

Вона, не звернувши уваги на його спробу якось ухилитись від неї, немов у нього було вдосталь сили, щоб вирватися з кайданів, впорснула йому молочну кислоту у правий чотириголовий м’яз. Його коліно, здригнувшись, випросталось, м’язи сіпнулися так, що нога зіскочила зі столу. Він вдихнув повітря, а потім застогнав.

Вона рухалась рішуче, не повільно й не швидко. Черговий шприц. Його ліва рука вже стала занадто неповносправною, щоб опиратись Алекс. Цього разу вона впорснула кислоту йому у біцепс лівої руки. Миттєво трицепсова група м’язів почала скорочуватись, немов змагаючись із біцепсовою за те, яким м’язам скорочуватись.

Він рвучко видихнув, немов його вдарили в живіт, але вона знала, що цей біль набагато сильніший за будь-який удар. Ще один укол — у стегновий біцепс. Те ж саме змагання на розрив, що й у руці, почалось у нозі. А з ним почалися й крики.

Вона стала біля його голови, байдуже спостерігаючи, як напружувались жили на його шиї, перетворюючись на білі мотузки. Коли він розтулив рота, щоб знов закричати, вона встромила у нього кляп. Якщо відкусить собі язика — взагалі їй нічого не розповість.

Вона повільно підійшла до стільця біля столу, поки його приглушені пронизливі крики поглинав подвійний шар пов’язки, і, сівши, схрестила ноги. Вона поглянула на монітори: усі показники підвищені, але на небезпечному рівні — жодного. Здорове тіло здатне витерпіти значно сильніший біль, ніж гадають люди, доки головним органам справді загрожуватиме серйозна небезпека. Вона торкнулася сенсорної панелі на комп’тері, щоб екран не згасав. А потім добула з кишені наручний годинник і поклала його собі на коліно, розправивши ремінець. Власне, це для драматичності ефекту; адже вона легко могла б стежити за годинником на комп’ютері чи моніторах.

Чекаючи, вона дивилася на нього зі спокійним обличчям, тримаючи годинник, що яскраво виблискував на її чорному одязі. Суб’єктів загалом збиває з пантелику те, що вона так спокійно спостерігає за справою своїх рук. Отак вона не зводила з нього очей, з увічливим виглядом, як глядач посередньої п’єси, поки його тіло сіпалось та корчилось на столі, а він захлинався власними криками під кляпом. Іноді він кидав на неї погляд, благальний, змучений, а часом цей погляд шалено метушився по кімнаті.

Інколи десять хвилин — дуже тривалий термін. Його м’язи почали скорочуватись окремо один від одного, деякі утворювали м’язове ущільнення, а деякі ніби намагалися відірватись від кістки. По його обличчю тік піт, від якого його волосся здавалося темнішим. Шкіра на вилицях, здавалося, ось-ось лусне. Його крики стали принизливішими, хрипкими, більше схожими на звірячі, ніж на людські.

Ще шість хвилин.

А це ж ще навіть не хороше зілля.

Ті, хто є достатньо хворим, щоб такого прагнути, можуть відтворити біль, якого вона завдає зараз. Кислоту, яку вона використовує, можна придбати без рецепта; її досить легко придбати онлайн, навіть коли тобі випало тікати від темного підпілля американського уряду. Колись, у її кращі часи, під час допитів, коли вона перебувала ще у своїй прекрасній лабораторії, маючи прекрасний бюджет, її секвенатор та реактор, вона мала змогу створити по-справжньому унікальні та вкрай особливі речовини.

Власне, «Аптекар» не було слушним для неї кодовим ім’ям. Однак, «Молекулярний біолог», певно, занадто довге та важке для вимови прізвисько. Барнабі був експертом з хімії, і завдяки тому, чого він її навчив, вона вижила, але втратила свою лабораторію. Та спочатку вона привернула до себе увагу відділу завдяки тому, що провадила теоретичне дослідження моноклональних антитіл. Прикро, що вона не може ризикнути, взявши Деніела до лабораторії. Тоді б результати з’явилися значно швидше.

А вона вже була так близько до того, щоб прибрати біль з рівняння. Це був її Священний Грааль, хоча, здається, ніхто більше цього не прагнув. Вона була певна, що якби працювала останні три роки у лабораторії, а не переховувалась, рятуючи своє життя, то вже б знайшла ключ, який відкрив би для неї доступ до всього, що потрібно, у людськім розумові. Ані тортур, ані жаху. Тільки швидкі відповіді, які дають із задоволенням, а потім з таким самим задоволенням прямують чи то до камери, чи то до під стіну для розстрілу.

Вони б мали дати їй продовжити працювати.

Ще чотири хвилини.

Вони з Барнабі обговорювали, як поводитись під час цих відрізків допиту. Барнабі розповідав різні оповідки. Згадував казки, які чув у дитинстві, розмірковуючи над сучасними версіями чи альтернативними кінцівками, якби герої помінялись місцями. Він казав, що деякі його вигадки виявлялись непоганими, тож коли матиме час, запише їх. А вона гадала, що марнує час, не роблячи нічого корисного. Вона б радше працювала за планом. Спочатку вона створювала б нові версії моноклональних антитіл, які б контролювали реакцію мозку, блокуючи нейронні рецептори. Згодом вона планувала своє життя в бігах, розмірковуючи над усім, що, можливо, піде хибним шляхом, кожним найгіршим сценарієм, і над тим, як вона може вберегти себе від пасток. А потім — як уникнути пастки, якщо ти вже наполовину у неї втрапила. А потім над тим, що робити, коли вона закриється. Вона намагалася передбачити кожну ймовірність.

Барнабі казав, що час від часу її розумові потрібний відпочинок. Розважся трішки, бо який же тоді сенс жити?