Він витріщався на неї ще мить, а потім раптом скорчився від люті й заволав охриплим голосом:

— У мене десять мільйонів, а я мешкаю в зараженій тарганами однокімнатці без ліфта на Колумбійських Пагорбах? І чому волейболістки досі грають у тих самих формах, що й у 1973-му? Чому я їжджу на метро, а моя колишня з новим чоловіком катається містом на «мерсі»? І чому в мене розвивається рахіт від постійної дієти з лапші з пшеничної муки?

Вона дозволила йому випустити пару. Бажання говорити було маленьким кроком у правильному напрямі. На жаль, цей злий Деніел досі був втіленням шкільного вчителя, хіба що не дуже щасливого.

— Стривай, це як у тебе є фото зі мною та наркобароном?

Підійшовши до столу, вона витягла потрібне фото.

— В Ель Мінія, у Єгипті з де ла Фуентесом, — мовила вона, тримаючи фото у нього перед носом.

Нарешті хоч якась реакція.

Його голова сіпнулася назад; він примружив очі, а потім вирячив. Вона майже могла побачити його думки, що снували в голові, осідаючи у нього на обличчі. Він аналізував те, що бачить на фото, і складав план.

Досі жодних ознак іншого Деніела, але він нарешті начебто впізнав іншу свою подобу.

— Ти хочеш зараз поговорити зі мною про Єгипет, Деніеле?

Міцно стиснуті губи.

— Я ніколи там не був. Це не я.

— Я тобі не вірю, — зітхнула вона. — І це справді прикро, бо нам доведеться продовжувати нашу гулянку.

Несамовитий страх швидко повернувся.

— Прошу, Алекс, присягаюсь, що це не я. Прошу, не треба.

— Це моя робота, Деніеле. Я маю дізнатись, як врятувати тих людей.

Мовчазність геть зникла.

— Я нікого не хочу кривдити. Я теж хочу, щоб ти їх урятувала.

Тепер у його щирість було важче повірити.

— Це фото тобі про щось нагадує?