Просто в тому, щоб жити, — вирішила вона. Просто жити — ось усе, про що вона просила. І тому вона докладала розумових зусиль, щоб це здійснювати.

Сьогодні вона розмірковувала над наступним кроком. Завтра вдень, завтра увечері чи, дай Боже, післязавтра, Деніел їй усе розповість. Усі ламаються. Простий факт полягає в тому, що людське створіння спроможне витримати біль лише протягом певного часу. Деякі краще зносять той чи інший біль, але в такому разі вона просто змінювала різновид болю. У якийсь момент, якщо він не заговорить, вона переверне Деніела голічерева, щоб він не захлинувся власним блювотинням, і дасть йому те, що вона називає «зеленою голкою»; хоча сироватка насправді прозора, як і решта зілля. Якщо не допоможе, вона впорсне йому один із галюциногенів. Завжди є новий спосіб відчути біль. У тіла є безліч способів відгукуватись на подразнення.

Щойно отримавши бажане, вона вгамує його біль і приспить його, а потім напише Карстену з цієї ІР адреси усе, про що дізналась. А потім вона поїде геть і їхатиме довго-довго. Можливо, Карстен і компанія за нею не поїдуть. А можливо, поїдуть. Але вона про це, мабуть, ніколи не дізнається, бо до смерті — сподівалася померти своєю смертю — продовжуватиме переховуватись.

Ще не спливло й дев’яти хвилин, як доза почала виходити. У кожного це відбувалося по-своєму, і Деніел належав до більшості. Його крики змінилися стогоном, а тіло поволі розпливлося, як купа плоті, на столі, а потім він затихнув. Вона вийняла кляп, він вдихнув повітря. Він довго не зводив з неї благоговійно-наляканого погляду, а потім розплакався.

— Я дам тобі кілька хвилин, — мовила вона, — щоб зібратися з думками.

Вона вийшла крізь вихід, якого він не міг бачити, а потім, тихо сівши на розкладачку, слухала, як він ковтає сльози.

Плач — звична річ, яка зазвичай була добрим передвістям. Але цілком очевидно, що це плаче Деніел-учитель. Жодного сліду Деніела Пітьми, чи свідомого погляду, чи захисного сіпання. Як його витягнути? Якщо це справді дисоціативний розлад, чи спроможна вона примусити потрібну їй особистість з’явитись? Сьогодні вона потребувала у своїй команді справжнього психолога. Якби вона покірно пішла в лабораторію, як вони хотіли, вони б, мабуть, знайшли їй психолога, щойно вона попросила. Але зараз уже нічим не зарадиш.

Вона тихо з’їла м’який батончик на сніданок, чекаючи, поки його дихання знову вирівняється, потім з’їла наступний. Вона запила його, випивши коробку яблуневого соку з міні-холодильника.

Коли вона повернулась у намет, Деніел у відчаї дивився на пінопластову стелю. Вона тихо підійшла до комп’ютера й натиснула на кнопку.

— Мені прикро, що довелося змусити тебе це пережити, Деніеле.

Він не чув, як вона увійшла. Від звуку її голосу він відсахнувся так далеко, як зміг.

— Не будемо більше до цього вдаватись, добре? — спитала вона і знову вмостилась на своєму стільці. — Я теж прагну повернутись додому. — Невеличка брехня, хоч водночас і переважно правда, якщо таке взагалі можливо. — І хоч ти навряд мені повіриш, але насправді я не садистка. Мені неприємно дивитись, як ти страждаєш. У мене просто немає вибору. Я не дозволю стільком людям загинути.

Його голос пролунав холодно.

— Я не… знаю… що ти маєш на увазі.

— Ти здивуєшся, як багато тих, хто таке каже, продовжуючи це повторювати знов і знов, з кожним новим раундом того, що ти щойно пережив, та навіть гіршого! А потім, у когось у десятому раунді, а в когось у сімнадцятому, раптом правда починає переливатись через край. І я розповідаю добрим хлопцям, де знайти боєголовку, чи хімічну бомбу, чи збудник хвороби. І це зберігає людям життя, Деніеле.

— Я нікого не вбивав, — мовив уривчасто.

— Але плануєш, а я змушу тебе змінити думку.

— Я б ніколи так не вчинив.

Вона зітхнула.

— Надовго затягнеться, чи не так?