Вона клацнула кнопку на комп’ютері.

— Розкажи мені про твою подорож до Єгипту.

— Я ніколи не бував у Єгипті.

— Хіба ти не їздив туди з благодійною організацією два роки тому?

— Ні, останні три літа я перебував у Мексиці.

— Ти ж знаєш, що все це можна відстежити, так? Що номер твого паспорта є в комп’ютері, і там є запис про те, де ти побував?

— Саме тому ти маєш знати, що я був у Мексиці!

— Де ти познайомився з Енріке де ла Фуентесом?

— З ким?

Вона повільно кліпнула очима, на її обличчі з’явився вираз нудьги.

— Стривай, — мовив він, дивлячись угору, немов відповідь могла бути викарбуваною на стелі. — Мені знайоме це ім’я, колись давно в новинах розповідали про агентів наркоконтролю, що зникли. Він наркодилер, так?

Вона знову добула світлину де ла Фуентеса.

— Це він?

Вона кивнула.

— Чому ти вирішила, що я з ним знайомий?

Вона відповідала повільно:

— Бо в мене є фото, на яких ви удвох. І тому, що він сплатив тобі десять мільйонів доларів за останні три роки.

Він аж рота роззявив, і звідти вилетіло слово, немов зітхання:

— Щооо?

— Десять мільйонів на твоє ім’я розкидані по рахунках на Кайманових островах та у швейцарських банках.