— Що?

— Мене звати не Алекс.

— Але ж… ти ж лікар. Ти мені допомогла.

— Я не такий лікар, Деніеле. І я тобі не допомагала. Я накачала тебе й викрала.

Його обличчя було спокійним:

— Ти була до мене доброю.

Вона придушила зітхання.

— Я діяла так, як мала, щоб привезти тебе сюди. Тепер мені треба, щоб ти зосередився, Деніеле. Треба, щоб ти відповів на мої запитання. Ти скажеш мені те, що я хочу знати?

Вона знову помітила на його обличчі сумнів. Він не йняв віри, що вона насправді його скривдила, що те, що відбувається, — правда.

— Я скажу тобі все, що ти хочеш знати. Але я вже казав, що не знаю нічого істотного. У мене немає ані банківських рахунків, ані, приміром, карт скарбів абощо. Звісно, нічого такого, щоб заслужити все це.

Він спробував показати щось скутими руками. Побачивши себе таким, він ніби уперше усвідомив, що голий. Він почервонів — обличчя, шия та посередині нижче грудей — і машинально потягнув на себе кайдани, немов намагаючись прикритися. Дихання та серцебиття знов почали скакати.

Нагота: і чорні спецагенти, і хлопчики на побігеньках у терористів — усі вони однаково її ненавиділи.

— Мені не потрібна карта скарбів. Я роблю це не для своєї вигоди, Деніеле. Я прагну захистити невинні життя. Поговорімо про це.

— Не збагну. Як я тобі допоможу в цьому? І чому б я був проти?

Їй не подобалося те, що відбувалося. Ті, хто чіплялись за слова про незнання та невинність, часто довше розколювались, ніж ті, хто усвідомлював свою провину, але рішуче прагнув не продавати свій уряд, свій джихад чи своїх товаришів.

Підійшовши до столу, вона взяла перше фото. Дуже чітку світлину де ла Фуентеса крупним планом, зняту під час спостереження.

— Почнімо з цього чоловіка, — мовила, тримаючи фото йому на рівні очей і освітлюючи його світильником.

Цілком незворушний, жодної реакції. Лиха ознака.

— Хто він?

Цього разу вона не стримувала зітхання.