Ніякий він не агент, — вирішила вона. Агент, можливо, підіграв би наркотичному сп’янінню під час викрадення, але ніколи не дозволив би отак просто себе відключити. Отже, звичайний найманий масовий убивця.
Тимчасова лабораторія, яку вона створила, розташовувалась у сільській місцевості в Західній Вірджинії. Вона винайняла гарненький маленький сільський будиночок із корівником, який уже давно стоїть без корів. Ззовні корівник був вкритий багатошаровим білим облицюванням у тон будинку; усередині стіни та стелю було вкрито алюмінієм. Підлога бетонна зі зручно розташованими ринвами. Углибині було невелике житлове приміщення; у рекламі його називали додатковою кімнатою для відвідувачів, дивовижно-сільською. Вона була переконана, що чимало наївних мандрівників вважатимуть сільське життя чарівним, але її турбувало тільки, щоб було підключено електрику та вода текла у крані. Садиба та корівник розташовувались посеред яблуневого садка завбільшки 240 акрів[2], а сам садок був оточений орними землями. Найближчий сусід мешкав за милю звідти. Власники цього садка заробляли у міжсезоння тим, що здавали в оренду садибу орендарям із міста, які удавали, ніби обробляють землю.
Садиба коштувала дорого. Вона щоразу супилась, згадуючи про ціну, але тут нічим не зарадиш. Їй був потрібен усамітнений маєток, у якому вдосталь вільного місця.
Вона працювала ночами, щоб усе підготувати. Удень вона стежила за Деніелом на відстані, потім спала, скільки могла, протягом занять у школі. Наразі вона виснажена, але їй ще чимало слід устигнути, перш ніж її робочий день добіжить кінця.
Перша зупинка — другорядний з’їзд з автостради більш ніж за годину дороги від міста. Вузька ґрунтова дорога, якою, як видавалось, ніхто багато років не користувався, вела її углиб гаю. Мабуть, ця дорога кудись веде, але вона не заїжджала достатньо далеко, щоб подивитись, куди саме. Вона стала під густою тінястою кроною, заглушивши двигун, і пішла працювати.
Якщо Деніел працював на відділ чи, імовірніше, на одну з організацій, що тісно з ним співпрацює, на кшталт ЦРУ чи кількох військових відділів та ще деяких тимчасових підрозділів для здійснення спецоперацій, які, як і її відділ, не мають офіційних назв, — тоді на ньому стоїть електронний пристрій стеження. Як колись був на ній. Вона замислено почухала маленький опуклий шрам на зашийку, порослий її коротким волоссям. Вони полюбляли мітити голову. Якщо можна забрати котрусь одну частину тіла, то найкраще — голову, бо за нею найкраще проводити упізнавання.
Відчинивши задні пасажирські дверцята, вона, ставши на вогку землю, схилилась над головою Деніела. Вона почала з місця, де мітили їх з Барнабі, легенько проводячи пальцями по його шкірі, потім знову, натискаючи дужче. Нічого. Вона бачила кількох суб’єктів іноземців, у яких нещодавно витягли жучки з-за вух, тому це місце вона перевірила наступним. Потім вона швидко пробігла пальцями по голові, намацуючи на черепі гулі чи будь-які інші ущільнення, яких там не має бути. У нього були дуже м’які кучері, що приємно пахли цитрусами. Не те, щоб їй було діло до його волосся, та принаймні їй не довелося длубатися у чийомусь масному смердючому гнізді. І вона за те була вдячна.
А тепер непросте завдання. Якщо за ним стежить де ла Фуентес, пристрій стеження, імовірно, буде зовнішнім. Спочатку вона викинула черевики у підлісок при дорозі: найімовірніше, саме на них падає підозра з-поміж всього одягу. Чимало чоловіків щодня носять одні й ті самі черевики. Потім вона зняла з нього сорочку, дякуючи, що на ній тільки комір має ґудзики, хоча їй важко було її витягти з-під його тіла. Вона навіть не намагалася зняти йому майку через голову, а просто, добувши з кишені лезо, розмотала його та розітнула тканину на шматки, що легко знімаються. Пильно обдивилась йому груди — жодних підозрілих шрамів чи горбиків. Шкіра у нього на торсі була світліша, ніж на руках; він був по-сільському трохи засмаглим, безперечно, через те що будував будинки у Мексиці в сорочці. Чи скуповував супервіруси в Єгипті — там теж дуже сонячно.
Їй здалося, що в нього м’язи натреновані радше як у спортсмена, а не як у того, хто тренується у спортзалі. Жодної кострубатості, тільки плавні риси, які доводять, що він тренується, але не одержимий цим.
Їй важко було перевертати його голічерева, він скотився у проміжок для ніг, повиснувши на горбі між сидіннями. Він мав два неглибоких шрами на запліччі, паралельні та однакової довжини. Вона пильно їх оглянула, обмацуючи шкіру навколо них, але не відчувала нічого, окрім звичної гіпертрофованої волокнистої тканини, як і годиться.
Вона досить швидко збагнула, що слід було би зняти з нього джинси, перш ніж перевертати. Їй довелося залазити на його незграбно розташоване тіло, обхоплювати обіруч торс, щоб розстібнути ґудзик. Вона дуже тішилась, що він не вдягнув тісні джинси, і, перелізши до іншого пасажирського сидіння, стягнула з нього штани. Її не здивувало, що він у боксерках, а не у вузьких плавках. Це цілком відповідало його стилю одягу. Вона стягнула труси, потім шкарпетки, потім, зібравши решту одягу, віднесла його за кілька метрів від дороги й запхала за впале дерево. Потім повернулась за наплічником. Ноутбук — дуже годяще місце для будь-якого електронного пристрою, якщо хтось прагнув, аби він носив його із собою, нічого не підозрюючи.
Їй уже не вперше випадало самотужки роздягати свою ціль. У лабораторії у неї був персонал, який готував для неї суб’єкта, — Барнабі називав їх служками, — але вона не завжди працювала в лабораторії, тож коли вперше поїхала працювати у польових умовах у Герат, що в Афганістані, вона почала відчувати щиру вдячність служкам. Роздягати чоловіка, який місяцями не мився, — справа неприємна, а надто якщо вона сама потім не мала можливості помитись у душі. Деніел хоча б чистий. Лише вона сьогодні працює до десятого поту.
Знайшовши в багажнику викрутку, вона швидко змінила вашингтонські номерні знаки на ті, які зняла з такої самісінької машини на звалищі для автобрухту.
Щоб огляд був цілком довершеним, вона бігцем оглянула його ноги ззаду, підошви та руки. Вона ніколи не бачила, щоб на екстремістів ставили пристрої стеження, можливо, тому що екстремістів часом відсікали, щоб підкреслити свою позицію. Вона не помітила жодних шрамів. І затвердінь, які б свідчили, що він тренувався зі зброєю чи часто нею користувався. У нього були м’які вчительські руки, лише з кількома ущільненнями, що свідчили про мозолі в людини, яка не звикла працювати фізично.
Вона спробувала перевернути його назад на сидіння, але швидко збагнула, що то марна річ. Не надто зручна поза для сну, але він все одно не прокинеться. А згодом у нього все болітиме. Хоча думати про це — цілковита дурниця.
Знову вкривши його ковдрою й підібгавши її під нього як тільки могла, вона почала складати історію про нього на основі прочитаних документів і того, що бачила на власні очі.
На її думку, Деніел Біч є саме таким, яким вона бачить його зараз: приємний добрий чоловік, з якого боку не глянь. Те, що його привабила жадібна колишня дружина, цілком можна зрозуміти. Мабуть, він з тих, у кого легко закохуються. А коли спливло трохи часу, достатньо, аби колишня почала сприймати кохання за належне, вона змогла перенести увагу на речі, яких їй бракувало, — гарну квартиру, велику каблучку, машину. Мабуть, зараз їй бракувало цієї Деніелової якості, адже трава завжди здається зеленішою тощо.
Але був у Деніелові й морок, глибоко схований, можливо, спричинений болем і відчуттям несправедливості через втрату батьків, обтяжений зрадою дружини й розпалений загибеллю останнього родича. Морок витягнути назовні нелегко. Він би його розсортував, щоб тримати якнайдалі від спокійного життя, запхавши у темну комірку, де йому належить бути. Годі дивуватись, що він так безтурботно розповідає про Мексику. Бо для нього існує дві Мексики: щаслива, та, яку любив учитель, та небезпечна, де ховався монстр. Імовірно, у його голові ці країни навіть близько не були однією й тією самою.
Отже, не справжній псих, сподівалась вона. Просто зламана людина, яка не хотіла відмовлятись від особистості, що вважала своєю, але яка потребувала віддушини, що надавав їй морок.
Її тішило таке міркування, тож вона дещо змінила план. У її справі вагоме місце посідало дійство. Для деяких суб’єктів найбільше годилась клінічно-беземоційна подоба: у білому халаті, хірургічній масці та з ідеально чистими й блискучими сталевими інструментами; на інших діяв страх божевільного садиста (утім, Барнабі ця роль завжди краще вдавалась; він мав для неї відповідне обличчя та волосся, що неслухняно стирчало вгору у стилі «мене щойно вдарило струмом»). Кожного разу ситуація була трішки іншою: дехто боявся темряви, а дехто — світла. Вона збиралася бути безсторонньою — то була найбільш слушна роль у її пересувному будиночку, — але зараз їй спало на думку, що Деніела треба оточити мороком, щоб випустити його темний бік назовні. Вона мала поговорити з Деніелом Пітьми.