До о пів на четверту ранку вона вже підвелась, одяглася, поснідала і попри те, що досі почувалася втомленою, була готова стати до роботи. Деніел і надалі спав безтямно й спокійно. Прокинувшись, він відчуватиме, що добре відпочив, але буде повністю дезорієнтований. Він не збагне, яка то година та навіть який то день. Дискомфорт був вагомим знаряддям у її роботі.

Вона забрала з-під нього подушку, стягла ковдру, усвідомлюючи, як їй шкода це робити. Але це важливо. Незважаючи на будь-яку підготовку, кожен суб’єкт почувався страшенно ніяково, перебуваючи перед своїм ворогом оголеним та безпорадним. Протягом цих днів жаль стане останнім почуттям, яке вона собі дозволить відчути. Вона відмежувалася від решти. Уже спливло більше трьох років, а вона досі відчувала, як усе закрилося всередині неї. Її тіло пригадувало, як це робити. Вона знає, що має силу, яка їй знадобиться.

Волосся у неї ще досі було вологе від підфарбування нашвидкуруч, а косметика обтяжувала обличчя, хоча насправді на її обличчі косметики було дуже мало. Вона не вміла робити нічого складного, тому просто наклала темні тіні, багато туші на вії та червону помаду. Вона не збиралася найближчим часом змінювати колір волосся, однак чорне волосся та камуфляж на обличчі зараз були частиною нової стратегії. Білий халат та новісінькі блідо-блакитні бахіли лежали акуратно складені в сумці. Натомість вона вдягнула тісну чорну сорочку та чорні джинси. Добре, що в будиночку виявились пральна машинка та сушарка. Сорочку незабаром треба буде випрати. Власне, ще вчора слід було.

Дивно, як трішки кольорової пудри та помада здатні вплинути на те, як сприймає тебе стороння людина. Вона ще раз поглянула на себе в люстерко, задоволена тим, наскільки незворушним видавалось її обличчя, наскільки холодним. Вона провела гребінцем по волоссю, зачісуючи його назад, а потім попрямувала до корівника, у кімнату для допитів.

Вона навела прожектори, що звисали з полівінілхлоридової споруди над головою, але ще не вмикала, просто засвітила два переносних робочих ліхтарики, що стояли на рівні талії. Чорна клейка стрічка та сірий пінопласт у пітьмі здавались одного кольору. Що глибшою ставала ніч, то більше падала температура. У суб’єкта руки та черево вкрились гусячою шкурою. Вона знов провела термометром по його чолу. Досі у межах норми.

Нарешті вона, увімкнувши комп’ютер, запустила протоколи. Через двадцять хвилин неактивного стану вони з’являться на дисплеї. З іншого боку від комп’ютера стояла маленька чорна коробка, на якій лежала клавіатура з маленьким червоним вогником збоку, але вона знехтувала ним зараз і пішла працювати.

Одне відчуття намагалося прорватись на поверхню, поки вона впорскувала у штатив хімічну сполуку, що розбудить суб’єкт, але вона легко його придушила. У Деніела Біча було два єства. Як і в неї. Тепер у ній прокинулось інше єство, те, яке у відділі називали Аптекар, а Аптекар — це машина.

Безжальна та невпинна. Її монстр зараз на волі.

Сподівалася, його теж прийде погратися.

Нова сполука потекла по його судинах, а його дихання стало не таким рівним. Рука, що довго звисала, напружилась, зігнувши пальці в кулак, і натягнула фіксатор. Попри те, що він ще досі був здебільшого безтямний, його обличчя насупилось, і він спробував перекотитись набік. Коліна здригнулись, сіпнувшись у кайданах на литках, і раптом він розплющив очі.

Вона тихо стояла скраю столу, спостерігаючи за тим, як його охопила паніка.

Дихання різко почастішало, серцебиття зросло, тіло корчилось у путах. Він дико вдивлявся у пітьму, намагаючись збагнути, де він є, побачити щось знайоме. Раптом завмер і напружився, прислухаючись.

— Агов? — прошепотів.

Вона стояла непорушно, чекаючи на слушну мить.

Протягом десяти хвилин він почергово то смикав кайдани, то прислухався до власного різкого й приглушеного дихання.

— Рятуйте! — вигукнув нарешті голосно. — Чи є хто тут?

— Привіт, Деніеле, — мовила вона спокійно.

Його голова смикнулася назад, шия витягнулась, поки він роздивлявся, звідки пролунав голос. Це не інстинкт професійних солдатів, — зазначила вона, — вони не підставляють шию таким чином під уразу.

— Хто тут? Хто це?

— Насправді неважливо, хто я, Деніеле.