— Тепер уже пізно про таке питати. Наразі єдине, що важить, — спинити його. Хто він, Деніеле? Допоможи мені врятувати тих невинних людей!

Його обличчя скривилося геть в іншій муці. Вона вже таке бачила. У іншого суб’єкта, коли його бажання зберегти вірність боролося з прагненням уникнути інших тортур. У випадку з Деніелом, як на неї, боролися між собою вірність та бажання вчинити правильно.

Цієї ідеально спокійної ночі, чекаючи на відповідь, крізь слабкий звуконепроникний бар’єр з пінопласту вона чітко розчула над головою гвинтовий літак. Дуже низько над головою.

Деніел підвів очі.

Час зупинився, поки вона розмірковувала.

На обличчі у Деніела не було ані здивування, ані полегшення. Цей звук не обіцяв йому ані спасіння, ані гибелі. Він просто звернув на нього увагу як людина, котра помічає, що увімкнулась автосигналізація. Для нього неістотна річ, тільки відвертає увагу від поточного моменту.

Скидалось на рух в уповільненому кадрі, коли вона скочила на рівні ноги й подалася до столу, щоб схопити потрібний шприц.

— Алекс, ти не мусиш цього робити, — мовив він ображено. — Я й так скажу.

— Шшш, — прошепотіла вона, перехилившись через його голову, впорскуючи зілля, — цього разу у перехідник на штативі. — Зараз я просто тебе присиплю, — вона ляснула його по щоці. — Обіцяю, боляче не буде.

Його погляд запалав розумінням, коли він поєднав її слова з діями.

— Ми в небезпеці? — він прошепотів, відповідаючи.

Ми. Ха. Він знову підібрав цікавий займенник. Їй ще ніколи не траплявся такий суб’єкт.

— Гадки не маю, чи ти в небезпеці, — мовила, коли його очі стулялись. — А я — у достобіса якій.

Десь не зовсім поруч із корівником, але ближче, ніж їй би хотілось, почувся сильний удар.

Вона щільно надягнула на нього протигаз, потім надягнула свій і вкрутила патрон. Це вже не тренування. Зиркнувши на комп’ютер, вона помітила, що має безмаль десять хвилин. Вона не була упевнена, що цього вдосталь, тому клацнула клавішу пробілу. Натиснула на кнопку на маленькій чорній коробці, і світло збоку почало швидко миготіти. Майже рефлекторно вона знову вкрила Деніела ковдрою.

Вона вимкнула світло, і тепер кімната освітлювалась лише білим світлом, що блимало з монітора комп’ютера, а потім вийшла з намету. Усередині корівника — суцільна темрява. Вона, випроставши руки уперед, почала шукати навпомацки, допоки не знайшла сумку біля розкладачки і завдяки багаторічним тренуванням наосліп надягла всі свої легкодоступні обладунки. Запхнула пістолет спереду за пасок. Узявши шприц із сумки, встромила голку собі у стегно й натиснула на поршень. Напоготові, як тільки була спроможна, вона заповзла у віддалений куток у наметі й сховалася там, де знала, що покажеться найлегша тінь, якщо хтось підійде з ліхтарем. Видобувши пістолет, зняла його із запобіжника й схопила обіруч. Приклавши вухо до шва на наметі, прислухалась, чекаючи, поки хтось розчинить двері чи вікно у корівник і помре.

Поки вона чекала кілька безкінечних секунд, її мозок продовжував жваво аналізувати.

Це за нею не спецпризначенців прислали. Жодна будь-яка годяща група захоплення чи група з ліквідації не сповістила б про свою появу, з’являючись на гучному літаку. Існують-бо кращі способи, тихіші. А якщо по неї прислали численну групу у стилі «спецпризначенців», не скликаючи брифінгу, а просто прокрадаючись глупої ночі, вони б явились на гвинтокрилі. Літачок, за шумом, видавався дуже маленьким — на три місця чи, можливо, на два.

А якщо за нею, як раніше, прийшов самотній найманий убивця, то що він собі думав? Навіщо видавати себе? На галасливий літачок наважуються ті, у кого бракує ресурсів, але є неабиякий поспіх, ті, для кого час набагато важливіший за таємничість.

Хто це? Не де ла Фуентес.