Вона відчула, як обличчя набуває приголомшеного виразу, попри те що вона силкувалась його придушити. Усі її теорії, закружлявшись, перевернулись догори дригом.

— Відповідай!

Вона гадки не мала, що казати. Чи відділ прагнув, щоб Деніел помер перше, ніж вона? Щоб бути упевненими, що всі кінці надійно сховані під водою? Вона згадала про Деніела, безтямного й незахищеного посеред намету — не надто надійна схованка, — і відчула, як підступила нудота.

Бетмен люто наблизився до неї. Пес зреагував, відійшов убік, пропускаючи чоловіка, і гарчав ще голосніше. Чоловік грубо тицьнув стволом німецького пістолета їй під підборіддя так, що вона головою стукнулась об двері корівника.

— Якщо він мертвий, — прошипів чоловік, — ти жалкуватимеш, що теж не померла. Я змушу тебе благати про смерть.

Вона майже фуркнула. Бандит ударить її кілька разів — можливо, а якщо має хоч грам креативності, то, можливо, трохи поріже, а потім — застрелить. Він і гадки не має, як завдавати та зберігати справжній біль.

Але його погрози таки про дещо їй сказали: вочевидь, він хотів, щоб Деніел жив. Отже, хоч щось їх поєднує.

Хай там як, а на цю мить опір був контрпродуктивним. Їй було потрібно, аби він гадав, що вона вийшла з гри. Вона потребувала, аби він послабив пильність. І їй потрібно було повернутися до свого комп’ютера.

— Деніел у наметі, — показала вона підборіддям, не опускаючи рук. — У нього все гаразд.

Бетмен ніби поміркував над цим трішки.

— Добре, Ейнштейне, дами вперед, — гаркнув. — Слідом.

Він показав на намет.

Пес гаркнув у відповідь і підійшов до неї. Він тицьнув її носом у стегно, а потім хапнув.

— Ой! — жалісно вигукнула, відскакуючи.

Пес став за нею й знов тицьнув її.

— Просто йди повільно і спокійно до свого намету, і він тебе не чіпатиме. Не переймайся, — мовив він весело, — люди не надто добрі на смак. Він не хоче тебе з’їсти. Хіба що коли я йому накажу.

Не зваживши на глум, вона поволі пішла до вкритого запоною хідника.

— Не запинай, щоб я міг бачити, що коїться всередині, — наказав він.

Брезент став грубим через кількашаровий пінопласт. Вона завернула його якомога далі. Усередині була майже суцільна темрява. Екран на її комп’ютері блимав білим у темряві, а монітори світились блідо-зеленим. Знаючи, які в нього обриси, вона вирізнила Деніела під ковдрою тільки за кілька метрів, його груди рівно здіймались та опускались.

Запала тривала тиша.