— Повернімося до Транихиїлової лабораторії, — Олег зробив зворотній рух рукою, а Мечислав подав Людмилі сумку і сказав:

— До речі, пані не залишить нам номер свого телефону? Задля зручності подальшої співпраці…

— Я його й так пам’ятаю, — зауважив Олег, миттю почервонівши. Близнюки синхронно приховали усміх. — А ось новий номер телефону Йосипа Бланка нам не завадить, бо за старим він щось не відповідає, — додав він.

— Можна нам порахувати? — Мстислав підморгнув офіціантці, яка цього разу його чудово почула. — І не забудьте, пані Людмило, занотувати для нас також телефонний номер Транихиїла, — стишивши голос, додав він.

Людмила мовчки витягла з сумки свій мобільний, списала з нього на серветку два рядки цифр і підсунула ближче до Олега.

— Верхній — Йосипів, — вона підвелася.

До квартири на вулиці Гоголя у Запоріжжі Томас прийшов із гостинцями. Приніс у чималій сумці купу простецьких, але смачних наїдків та чомусь літрову пляшку улюбленого Василевого віскі. Відчинив йому сам теософ і повів гостя до брудненької кухні. Туди ж з кімнати вийшов заспаний, босоногий Макака, у традиційних зім’ятих трусах.

— З якого приводу бенкетуємо, та ще й з ранку? — запитав він шпигуна, який викладав на безнадійно засмальцьований стіл закуски та випивку.

— Вчора мені повідомили, що моя донька народила двійню — онучку та онука! — вдаючи гордовиту радість, збрехав шпигун. — У нашому роду є традиція: обов’язково відзначати уродини випивкою, тоді дітки ростимуть здоровими, а головне — успішними.

— Ну, коли традиція… — Макака почухав плаский живіт, — то можна, — він потягнувся до пляшки, але Томас поквапився відібрати її.

— Спочатку справа, — цереушник поставив віскі на дальній край столу. — Василю, ти тут усе приготуй: ковбаски наріж, огірочків-помідорчиків, сиру, а мені з Макаром треба перебалакати. Вийдімо.

У задушливій кімнаті Томас перш за все відчинив балконні двері та, гидливо відкинувши простирадло, сів на ще теплий після сну волоцюги диван.

— Ось поглянь, — він дістав із сумки та увімкнув планшетний комп’ютер. — Це збільшені кадри запису, зробленого тобою на летовищі.

Макака з хвилину стежив за екраном, де Томас перегортав розкадровку, а тоді несподівано схопив шпигуна за руку.

— Ні фіга собі! Саме в цей бусик, — він тицьнув пальцем у планшет, — вкинули мого корєша біля «Пузатої хати» на Петровського.

— Ти не помилився? Може, просто схожий?

— Ні! Ось бачите, на задньому правому колесі немає ковпака, і голий диск чомусь зелений, хоча зазвичай вони білі бувають. Це та машина, зуб даю, що та!

Томас зауважив, що Макака, далі розглядаючи екран, почав тремтіти ніби від холоду.

— Ти чого дрижаки хапаєш? — із підозрою запитав у хлопця.

— Ці двоє, — волоцюжка проігнорував питання, знову тицяючи обгризеним нігтем в екран, — саме й злапали мого кєнта там, на Петровського, — волоцюгу трусило дедалі сильніше.