— А що у камерах? — Назар підсунув до себе намальований Олегом план.
— Не знаю.
— Гаразд, а як ви дізналися про порожнину у череві бугая? — поставив питання мовчазний Тарас.
— Ось тут ніякого характерництва — лише техніка, — відповів Мечислав. — Я прихопив портативний ультразвуковий сканер і пробив ним бугая — є там порожнеча, а в ній якесь металеве начиння.
— Це ти теж дізнався за допомогою ультразвуку? — запитав Назар.
— Ні, — замість брата відповів Мстислав. — Це ми визначили за допомогою сканера радіочастотного випромінювання. У ніздрях бугая є отвори, сполучені з порожнечею у череві — звідти просочується електромагнітне випромінювання.
— Отже, ймовірно, там міститься електрообладнання, і воно працює — припустив кібернетик.
— Значить, у бугаєві має бути джерело електричного живлення, — зауважив Гордій.
— Воно там є, — сказав Олег. — Кабель проклали у тонкій пластиковій трубці від найближчого ліхтаря.
— Схоже на стаціонарне сховище, як і оця кімната, — Іван ще раз поглянув на Олегів план. — Найімовірніше, обладнане сигналізацією.
— Схоже, — погодився Гордій. — Цікаво, коли, а головне — хто й навіщо — його облаштував?
— Коли — здається, вже відомо: у дев’яносто шостому, — відповів Мечислав. — Ми заїхали до однієї крамниці у Таромському, і там місцеві бабусі розповіли, що років п’ятнадцять тому, ранньої осені, бугая раптом заходилися реконструювати. Огородили високим тином, пригнали чимало техніки та будівельників і, прововтузившись тижнів зо три, знову відкрили новісіньку й красиву скульптуру.
— Вірогідно, що саме тоді й збудували сховище, — погодився із сином Іван. І, підвівшись, додав, — Слід розробити план, як потрапити досередини, а зараз ходімо на свіже повітря.
— Знаєте, що не дає мені спокою? — Олег потер перенісся. — Навіщо координати такого прикметного місця утаємничувати в такий складний спосіб. Щось іще тут криється…
— І я тієї ж гадки, — підтримав його Назар. — Дайте мені дискету, я її глибше просканую. Є новітні способи. У Дніпропетровську може знайтися потрібне обладнання. Але і я маю дещо у своєму багажі, — він витягнув із сумки, що стояла під столом, ноутбук та пристрій, схожий на дисковод.
13. Макакова еквілібристика
Діставшись свого офісу, Томас каналами надійно закодованого екстреного зв’язку повідомив про цілковитий успіх операції залякування російського олігарха. На його думку, результат від замаху перевищив сподівання — замість мертвого олігарха у розпорядженні ЦРУ опинився олігарх, мотивований до співпраці.
У відповіді, яка надійшла напрочуд швидко, колеги з невеликою долею іронії вітали досягнутий Томасом вагомий результат у справі повернення технологій Арсена Фількевича законному власнику — американському народові в особі його, найдемократичнішого у світі, уряду. І водночас — застерігали від зайвої ейфорії та нагадували, що Томас не наблизився до розкриття секрету Хазяїнового портфеля. Закінчувалася шифрограма тактовним натяком: після того, як олігарх повірив у «російський слід» замаху, вкрай нераціонально залишати живими свідка та виконавців цього елегантного і водночас простого теракту. Адже Шахсуваров має змогу провести власне розслідування. Або ж на сліди волоцюжок і теософа вийдуть українські спецслужби.
Визнаючи, що колеги мають у цьому питанні свою жорстоку рацію, Томас наступного дня із самісінького ранку подався до Запоріжжя.
Людмила поверталася з лабораторії Россмана додому на таксі. Вийшовши з машини, вона на ходу копирсалася у сумочці, намацуючи ключі, а коли підвела очі — вклякла з несподіванки. Сходами, що вели до її під’їзду, назустріч легко збігав… Олег. На його засмаглому вродливому обличчі не лишилося й сліду від маски тупої байдужості, яку вдягнув йому Транихиїл, перетворивши на біоробота. На чолі в парубка пролягли перші, ледь помітні зморшки.