— Макаре, вдягнися ти, чи що! — гримнув шпигун, приховуючи занепокоєння.

— Зараз, зараз, — юнак слухняно потягнувся по джинси та сорочку.

Томасові довелося докласти зусиль, аби не видати свого збентеження від почутого. — Отже, коли Макака не бреше і не помиляється, то виходить, що людям Хазяїна може стати відомо, що саме Томас організував лазерне шоу під час посадки літака. На користь такої можливості свідчить те, як швидко вони знайшли та схопили спільника Макаки. Цілком імовірно, що підручні Хазяїна поділяться (якщо вже не поділилися) підозрами з олігархом. Тоді існує небезпека, що з ним, Томасом, ведуть подвійну гру. Для чого?! Невже здогадалися, що літак впав зовсім не через лазерне опромінення? З іншого боку, агенти Хазяїна обмежені у людях та технічних засобах, якщо ризикують засвічувати одних і тих самих виконавців та автомашину в різних операціях. Втім, якщо Шахсуваров грає на їхньому боці, то гроші, а відповідно й усі інші ресурси вони матимуть у необмеженій кількості. Такі очевидні висновки шпигуна не потішили.

З кухні раптом пролунав гучний скрик, щось, дзеленькнувши, розбилось. Томас миттю вибіг туди. Виявилося, що Василь просто впустив тарілку з огірками. Пляшка віскі стояла там, де залишив її шпигун. Полегшено зітхнувши, він повернувся до кімнати.

— У мене є для вас іще одна новина, — було помітно, що Макака не одразу наважився знову заговорити.

— Кажи…

— Я, теє… Словом, виходив позавчора надвір…

— Порушивши мою категорично заборону, — меланхолійно констатував Томас. — Куди лишень пан теософський секретар дивився? — за легкою іронією риторичного запитання він і далі намагався приховувати зростаюче занепокоєння.

— Я вибігав, поки Вася спав. Ненадовго. До вокзального кіоску за слабоалкогольною пляшечкою, ну… Двома пляшками та цигарками. І натрапив там на одного кєнта. Ми з ним по Озерці знайомі. Він тепер перебивається гаманцями роззяв-пасажирів у приміських електричках та на базарчиках біля залізничних станцій. То він розповів, що зустрів… м-м-м… Гусика на Миколаївському вокзалі. Кєнт каже, що Гусик разом із Деном втекли з Дніпропетровська до Коблєва. Це таке селище курортне на морі.

— Може, і про портфель той твій колега щось сказав, — припустив Томас, відчуваючи якусь фальш у розповіді та поведінці волоцюги — чомусь Макака не вийшов до кухні на звук розбитої тарілки, а бодай із цікавості мав би визирнути.

— Ні, — відповів юнак після паузи, — але сказав, що знає, де вони тепер.

— ? — запитав шпигун поглядом.

— Отираються зараз на морі, у Коблєві. Підробляють у кав’ярні на березі. Мій кєнт домовився з Гусиком побачитися наступного тижня у Миколаєві. Туди господар кав’ярні приїде вантажівкою по якісь харчі.

— Зрозуміло. Сьогодні бенкет скасуємо. Втім, попоїсти не завадить, а от випивку я вам іншим разом принесу…

До кімнати зазирнув Василь.

— Я все приготував. Яєчня з беконом холоне, віскі гріється — непорядок це. Ходімо снідати.

— Справді, час попоїсти, — погодився шпигун, підводячись із дивана. Перше, що впало йому в очі крізь відчинені двері на кухні, — відкоркована пляшка та старий гранчак із залишками темно-коричневої рідини на денці. Виходить, Василь таки поквапився продегустувати улюблений напій. Томас миттю збагнув, що ситуація вийшла з-під контролю. Подумки покартавши себе за те, що завчасно вийняв віскі з сумки, він почепив на обличчя звичну пластикову посмішку і вже збирався запропонувати таки «відзначити народження його онуків, якщо пан теософ уже почав це робити», коли інтуїтивно відчув небезпеку позаду себе. У тісному коридорчику він ще встиг зробити півоберта. Тож удар Макаки, націлений у потилицю, ковзнув шпигунові по щелепі. Заточившись, Томас перечепився об табуретку й усією вагою впав на стіл. Ще у падінні він потягнувся до кишені, щоб дістати авторучку. Спеціальну, яка стріляє отруйними голками, — смерть від їхнього уколу миттєва та безболісна. Майже.

Та волоцюга вочевидь про щось здогадався. Розуміючи, що не встигає вискочити на сходи — адже треба час, щоби відкрити два замки вхідних дверей — Макака кинувся в кімнату, звідти на балкон і, перелізши через перила, спробував дотягтися до пожежної драбини. Далеко, але вибору не було — у кімнаті вже з’явився Томас. Юнак стрибнув. Одна рука зісковзнула, другою він міцно вчепився в іржаву стійку. Відновивши рівновагу, волоцюга швидко поліз донизу, голосно волаючи:

— Рятуйте, вбивають!!!

Його мало хто міг почути, бо в запорізьких дворах у робочий день людей небагато. Хоча… Ось молоденька мамця, яка гойдала у дворі дитячий візочок, підвела голову й закричала, побачивши Макаку на драбині. У будинку навпроти відчинилося вікно, і визирнув дідок в окулярах. Томас уже був на балконі і таки б вистрелив, якби не побачив, що трійко школяриків фільмують втікача-еквілібриста мобільними телефонами. Він прожогом кинувся назад. Василя у квартирі він не знайшов, — мабуть, встиг утекти, збагнувши загрозу, — припустив Томас. Вхідні двері було замкнені. На щастя, старі замки відчинялися зсередини, й у втікача не було можливості зачинити вбивцю. Шпигун схопив пляшку з віскі, вкинув її до сумки та чимдуж кинувся з квартири. Залишалося сподіватися, що теософ одразу не побіжить до міліції, а щонайбільше за годину йому вже буде до неї байдуже, як і до усього іншого на цім світі — протиотрути від того, що містилося у пляшці з віскі, не існує.