— Зараз поглянемо, — відповів Іван, від якого не сховався синів настрій. — Ходімо таки до басейну.

Виявилося, що басейн зайнятий — видр Людмил, перекидаючись у воді, насолоджувався там прохолодою, забризкуючи мармурові бортики та водостійкі акацієві лави побіля них. Протерши їх та поставивши в альтанку, куди не досягали бризки, що продовжував спричиняти життєрадісний Людмил, характерники посідали довкола квадратового садового столу.

— Олеже, — Іван поглянув на парубка, — уяви собі, що з навколишнього простору виокремлюється якась його частина, наприклад, обмежена цією альтанкою…

— Ні, не так, — у несподіваному запалі перервав його Назар. — Ось бачиш, Олежку, — він дістав з кишені мобільний телефон. — Цей предмет цілком матеріальний, має певну вагу та об’єм. Спробуй спочатку виокремити його з нашого простору і помістити в таке місце, де б час ішов швидше або повільніше.

— Це куди? — спантеличився наймолодший характерник.

— Існують теорії, за якими плин часу, як і течія річки, не є рівномірним. У ньому трапляються швидші і повільніші струмені, вирви і щось подібне до загат. Їх, відповідно, можна виявляти або й створювати!

— Спробуй сам, — підсумував Гордій. Він узяв у Назара телефон і поклав на стіл перед Олегом.

— Зроби так само, як у кондитерській, — підказав Мечислав.

Олег дивився на чорний апарат, який лежав на світлій деревині столу, і не розумів, чого власне від нього вимагають побратими. Куди він має запроторити цей телефон? Подумки спробував уявити собі, що воно таке за місце, де плин часу є швидшим — і наскільки швидшим? У потилиці щось ніби аж клацнуло від напруження, на мить потемніло в очах, а коли різкість зору відновилася, на столі було порожньо.

— Ну, ось бачите, — здавалося, Іванів голос пролунав буденно, навіть якось байдуже. — Вийшло.

— То куди ж, Олеже, ти подів телефон? — Тарас провів рукою по столу, переконуючись, що зникнення апарата не є зоровою галюцинацією.

— А давайте на нього подзвонимо, — запропонував Северин, дістаючи свій мобільник і натискаючи кнопку швидкого виклику Назарового номера. — Поза зоною, — він увімкнув гучний зв’язок, щоб усі почули, що «абонент перебуває поза зоною досяжності».

— А тепер, Олеже, спробуй повернути Назарові його власність — попросив Гордій.

— Я не знаю, як…

— Знав, як, м-м-м… — Мечислав не міг добрати слова, яким можна було б означити, що ж відбулося зі зниклим предметом.

— Словом: знав, як його заховати, то мусиш знати і як відшукати, — прийшов братові на допомогу Мстислав.

— Справді, Олеже, спробуй подумки дотягнутися до нього, — знову попросив Гордій, — і повернути сюди.

— Та я вже намагаюся, але нічого не виходить! — він знову відчув напруження у потилиці, — жодного результату.

Олег намагався повторити спроби ще й ще раз, але, окрім темряви в очах, ніяких інших наслідків вони не мали. Раптом парубок відчув, що у його ногу ткнулося щось мокре. Виявилося, що це Людмил, про якого всі забули, виліз із басейну і нишком пробрався під стіл. У зубах видр тримав… Гордіїв телефон. Здивований Олег узяв апарат до рук.

— От бачиш, недаремно Триголос порадив переселити Порадника в організм видри, — мовив так само незворушний Іван. — Вочевидь Людмил, на відміну від тебе, зауважив, куди ти запроторив телефон…